undefined полностью

— Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі брехні.

Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був собака, що я його переїхав», — здебільшого казали вони, і неважливо, що насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого подвійного гупання, вони вірили у своє.

Просто якийсь собака.

— Просто загадуюся, от і все, — каже Ходжес. Сподіваючись, що він здається задумливим, а не настирливим.

— Нумо, Біллі. Ти ж бачив те, що й я бачив, і в будь-який час, коли тобі забажається щось точніш пригадати, ти можеш прийти у відділок і переглянути ті фото.

— Припустимо.

З кишені Пітового спортивного піджака «Менз Верхаус»[84] звучать перші такти «Ночі на Лисій горі»[85]. Він виловлює звідти телефон, дивиться на нього й каже:

— Я мушу прийняти цей дзвінок.

Ходжес робить жест «не відмовляй собі ні в чому».

— Алло? — Піт слухає. Очі в нього розширюються, і він підводиться так швидко, що мало не валиться його стілець. — Що?

Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з цікавістю.

— Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.

Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.

— Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.

— Що? — сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й жалюгідна: «Він же мусив належати мені».

— Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на озері, і вгадай, що? На тому кістяку, схоже, є рештки якоїсь сукні.

Він простягає понад столом долоню. Ходжес ляскає по ній своєю п’ятірнею.

Піт повертає телефон собі до обвислої кишені й дістає гаманець. Ходжес трусить головою, навіть не намагаючись себе дурити щодо того, що він відчуває: полегшення. Грандіозне полегшення.

— Ні, це пригощав я. У тебе там зустріч з Ізабель, правильно?

— Так.

— Тоді катай.

— Окей. Дякую за ланч.

— Ще одне запитання… є якісь новини про Шляхового Джо?

— Він належить поліції штату, — каже Піт. — А тепер ще й фебеерівцям. Усі їм раді. Що я чув, так це те, що вони не знайшли нічого. Просто чекають, коли він зробить те саме знову, і сподіваються, що їм пощастить.

Він кидає погляд собі на годинник.

— Іди, іди.

Піт вирушає, зупиняється, повертається до стола і смачно цілує Ходжеса в лоб.

— Чудово було побачитись з тобою, серце моє.

— Геть звідси, — каже йому Ходжес. — Люди подумають, що ми коханці.

Піт зблискує шахрайською посмішкою, а Ходжес думає про те, як вони інколи любили себе називати: Небесними Гончаками[86].

І загадується, чи чутливий у нього досі нюх.

Повертається офіціант запитати, чи потрібно що-небудь ще. Ходжес було відкриває рота, щоб сказати «ні», а тоді замовляє чергову чашку кави. Йому просто хочеться ще посидіти тут якийсь час, смакуючи подвійну удачу: це виявився не Містер Мерседес, але це виявився Донні Дейвіс, самозакоханий членосмок, який убив власну дружину, а потім наказав своєму адвокату встановити нагороду за інформацію, яка приведе до її місцеперебування. Тому що, о Боже-Ісусе, він так сильно її кохає і все, чого він хоче, це щоб вона повернулась додому і вони могли розпочати все наново.

Йому також хочеться подумати про Олівію Трелоні й украдений «мерседес» Олівії Трелоні. У тому, що його дійсно було вкрадено, ніхто не сумнівається. Але, попри всі її заперечення у зворотному, ніхто не сумнівається, що саме вона полегшила крадієві його справу.

Ходжес пам’ятає ту справу, про яку їм розповідала тоді тільки-но прибула із Сан-Дієго Ізабель Джейнз, яку вони швиденько підключили до з’ясування мимовільної ролі місіс Трелоні в побоїщі перед Міським Центром. В історії Ізабель ішлося про вогнепальну зброю. Вона розповідала, як її з напарником викликали до однієї сім’ї, де дев’ятирічний хлопчик на смерть застрелив свою чотирирічну сестричку. Діти гралися з автоматичним пістолетом, що його в себе на бюро залишив їхній батько.

— Батьку обвинувачення не висунули, але він нестиме в собі цей тягар все життя, — сказала вона. — Тут буде така сама історія, ось почекаймо й побачимо.