На іншій полиці у ще одній взуттєвій коробці лежать п’ять мобільних телефонів. Це одноразові апарати з тих, що їх наркоторговці у Лоутавні називають «пальниками». Ці телефони, які продаються в нормальних аптеках і цілодобових крамничках, і є проектом Брейді цього вечора. Їх треба модифікувати так, щоб після набору одного номера всі вони задзвонили разом, створивши імпульс, достатній для одночасної детонації того вибухового пластиліну, що лежить у решті коробок. Він ще не вирішив остаточно, чи використовуватиме пластит, але в душі йому цього хочеться. Так, дійсно. Він написав тому жирному екс-копу, що не прагне повторити свій шедевр, але це теж було черговою брехнею. Багато чого залежить від самого жирного екс-копа. Якщо той зробить те, чого бажає Брейді — як місіс Трелоні зробила те, чого бажав від неї Брейді, він упевнений, тоді це прагнення втихомириться, принаймні на якийсь час.
Якщо ж ні… ну…
Він хапає коробку з телефонами, робить крок до дверей комори, потім застигає і кидає погляд назад. На одній з інших полиць лежить лісорубський стьобаний жилет «Л. Л. Бін»[145]. Якби Брейді дійсно збирався ходити в ліс, йому б згодився жилет середнього розміру — він худенький, — але цей має розмір XL. На грудях у нього наліпка-посмішка, того типу, що в темних окулярах і з вискаленими зубами. У жилеті лежать ще чотири фунтових блоки пластикової вибухівки, два в зовнішніх кишенях, два у внутрішніх, прорізних. Поверхня жилета бугриста, бо він заповнений підшипниковими кульками (точно такими, як у Ходжесовому Веселому Ляпанці). Брейді довелося розпороти підкладку, щоби їх туди засипати. Йому потім навіть майнуло в голові, чи не попросити Ма, щоб вона зашила розпороті місця, і він щиро реготав з такої думки, поки заклеював прорізи липкою стрічкою.
«Мій особистий самогубчий жилет», — думає він з любов’ю.
Він його не використовуватиме…
Він уявляє собі, як робить це на рок-концерті; він знає, що у червні на Приозерній арені мусить виступати Спрингстін[146]. А як щодо святкового параду Четвертого липня на Озерній вулиці, головній торговельній вулиці міста? Чи, може, краще відкриття Літнього вуличного ярмарку і фестивалю тротуарних малюнків, який відбувається щороку в першу суботу серпня. Це було б класно, але чи не матиме він смішний вигляд у стьобаному жилеті посеред спекотного серпневого дня?
«І то правда, але творчий розум завжди може розрішити такі проблеми», — думає він, розклавши на своєму робочому столі одноразові телефони й починаючи витягати з них SIM-картки. Крім того, самогубчий жилет — це, як-там-воно-називається, ага, сценарій судного дня. До його використання, либонь, ніколи не дійде. Хоча приємно мати його напохваті.
Перед тим як підніматись нагору, він сідає перед комп’ютером Номер три, заходить в інтернет і перевіряє «Блакитну Парасольку». Нічого нема від жирного екс-копа.
Поки що.
Коли о десятій наступного ранку Ходжес на Озерній авеню дзвонить у домофон кондомініуму місіс Вортон, він одягнений у костюм — відтоді, як вийшов на пенсію, таке з ним всього лише другий чи третій раз. Він гарно почувається в костюмі, хоча піджак тіснуватий у талії і під пахвами. Людина в костюмі почувається людиною на роботі.
З динаміка лунає жіночий голос:
— Хто там?
— Це Білл Ходжес, мем. Ми з вами розмовляли минулого вечора, пам’ятаєте?
— Так, розмовляли, і ви з’явились точно в домовлений час. Квартира 19-С, детективе Ходжес.
Ходжес було зібрався пояснювати їй, що він більше не детектив, але двері вже задзижчали, тож він не переймається. Крім того, він сказав їй, що вже на пенсії, коли вони розмовляли по телефону.
