— Джейні. Якщо ви Білл, тоді я Джейні. Почекайте тут. Я вам покажу.
Вона підводиться і виходить з кімнати. Серце в Ходжеса важко б’ється — набагато дужче, ніж тоді, коли він схопився з тролями під віадуком, — але все одно він здатен оцінити те, що Джейні Паттерсон, яка відходить, виглядає не менш гарно, ніж спереду.
«Легше, хлопчику», — знов каже він собі й відпиває ще кави. Філіп Марлоу з тебе ніякий[148]. Його кухоль вже наполовину порожній, і жодної кислотності. Ані сліду. «Чудесна кава», — думає він.
Вона повертається, тримаючи за краї два аркуші паперу, і з виразом відрази на обличчі.
— Я знайшла це, коли переглядала папери в столі Олівії. Зі мною був її адвокат, містер Шрон — вона призначила його виконавцем її заповіту, тож він мусив там бути, — але він якраз перебував у кухні, пішов випити води. Він цього так і не побачив. Я його сховала. — Вона каже це байдуже, не соромлячись і не виправдовуючись. — Я відразу ж зрозуміла, що це таке. Через
Вона тицяє в усміхнене личко в окулярах майже посередині першого аркуша. Ходжес собі його вже відзначив. Він також упізнав шрифт цього листа, який він завдяки програмі текстового процесора у своєму комп’ютері вже ідентифікував як «американська друкарська машинка»[149].
— Коли ви це знайшли?
Вона задумується, вираховуючи, скільки минуло часу.
— Я приїхала на похорон, він відбувався під кінець листопада. А коли зачитували заповіт, я дізналася, що я єдина спадкоємиця Оллі. Це мусило відбуватися в перший тиждень грудня. Я спитала в містера Шрона, чи не міг би він відкласти опис активів і володінь Оллі до січня, бо мені треба було владнати деяку справу там, у себе в Л.-А. Він погодився. — Вона впирається в Ходжеса відвертим поглядом своїх блакитних очей, в них грають іскорки. — Справа, яку я мала владнати, це розлучення з моїм чоловіком, який був — можу я знову побути вульгарною? — блудливим, обнюханим кокаїном гівнюком.
Ходжес не має бажання ухилятися в ці манівці.
— Ви повернулися до Цукрових Пригірків у січні?
— Так.
— І тоді знайшли цього листа?
— Так.
— Поліція його бачила?
Відповідь він знає, січень був понад чотири місяці тому, але це запитання треба поставити.
— Ні.
— Чому ні?
— Я вже казала вам! Тому що я їй не довіряю!
Ті іскорки проливаються з її очей, коли вона починає плакати.
Вона питається, чи вибачить він її. Ходжес відповідає, що звісно. Вона зникає, очевидно, щоб опанувати себе і поправити обличчя. Ходжес підбирає й читає лист, тим часом роблячи невеличкі ковтки кави. Кава дійсно чудова. От би йому до неї ще парочку печив…
#Шановна Олівіє Трелоні
Я сподіваюся, ви прочитаєте весь цей лист до самого кінця, перш ніж викинути його геть або спалити. Я знаю, що не заслуговую на вашу увагу, але все одно благаю про неї. Розумієте, я той чоловік, який викрав ваш «мерседес» і наїхав ним на тих людей. Зараз я палаю так, як може горіти мій лист, коли ви його спалите; тільки від сорому, й каяття, і скорботи.
Прошу, прошу, прошу, подаруйте мені шанс пояснити! Знаю, я ніколи не зможу отримати вашого прощення, це зовсім інша річ, і я не це очікую, але, якби я тільки зміг досягнути вашого розуміння, цього було б достатньо. Чи подаруєте ви мені на це шанс? Прошу. Для публіки я монстр, для телеканалів я чергове джерело кривавих історій, з якими краще продається рекламний час, для поліції я черговий крутий, якого вони бажають впіймати і посадити до в’язниці, але ж я також просто людина, точно така, як ви. Ось моя історія.
Я виріс у родині, де панувало фізичне і сексуальне насильство. Мій вітчим був першим, і знаєте, що відбулося, коли про це дізналася моя мати? Вона приєдналася до тих розваг! Ви вже припинили це читати? Я вас не ганю, воно огидне, але сподіваюся, що не припинили, тому що я мушу скинути цей тягар з душі. Не так уже й довго я можу ще «залишатися серед живих», знаєте, я не можу покінчити з життям без того, щоби хтось зрозумів, ЧОМУ я зробив те, що зробив. Не те щоб я цілком розумів це сам, але, можливо, вам, як «сторонній особі», це вдасться.#
Тут містився Містер Смайлик.
#Те сексуальне насильство тривало, поки мій вітчим не помер від інфаркту, коли мені було 12 років. Мати мені казала, що, якщо я комусь розкажу, то винним буду сам. Вона казала, що, якщо я покажу загоєні сліди опіків від сигарет у себе на руках і ногах, і на статевих органах, вона скаже людям, що все те я наробив собі сам. Я був усього лиш дитиною, і думав, що вона каже правду. Також вона мені розказувала, що, якщо люди мені повірять, тоді її посадять у в’язницю, а мене відправлять до притулку (що, скоріше за все, було правдою).
Я тримав рота на замку. Іноді «знаний диявол кращий за диявола, якого ти не знаєш!»
