Мiстер Мерседес полностью

— Через день, чи десь так. Інколи я привожу їй їжу з одного іранського ресторану, який подобався їй з Оллі — на кухні «Сонячних акрів» те все залюбки розігрівають, — а інколи я привожу їй один-два DVD диски. Вона любить старі кіна, типу як з Фредом Астером і Джинджер Роджерз[161]. Я завжди їй щось привожу, і вона завжди рада побачити мене. У її гарні дні вона бачить мене. У погані вона часто називає мене Олівією. Або Шарлоттою. Це моя тітка. Також у мене є ще дядько.

— Наступного разу, коли в неї буде гарний день, вам треба зателефонувати мені, тоді я зможу поїхати туди, побачитися з нею.

— Гаразд. Я поїду з вами. А яке інше питання?

— Той адвокат, якого ви згадували. Шрон. Він на вас справив враження компетентного?

— Найгостріший ніж у шухляді, таке моє враження.

— Якщо я таки щось з’ясую, можливо, навіть визначу ім’я цього парубка, нам буде потрібен хтось саме такий. Ми підемо до нього, ми передамо йому листи…

— Листи? Я знайшла тільки цей один.

Ходжес думає: «От лайно». Потім перегруповується:

— Я маю на увазі цей лист і копію.

— О, авжеж.

— Якщо я знайду цього парубка, далі вже робота поліції — арештовувати його і висувати обвинувачення. Робота Шрона — подбати, щоб не заарештували нас за те, що перейшли межі, розслідуючи цю справу самостійно.

— Це ж мусить бути кримінальне законодавство, правда? Я не впевнена, що він займається такими справами.

— Імовірно, ні, але якщо він добрий фахівець, він знає когось, хто цим займається. Когось такого, хто не гірший за нього. Ми на цьому узгодилися? Треба, щоб ми дійшли згоди. Я готовий понишпорити там і там, але якщо справа обернеться годною для поліції, ми її передаємо їм.

— Мене це влаштовує, — каже Джейні. Потім вона зводиться навшпиньки, кладе долоні на плечі його занадто тісного піджака і відтискає йому на щоці поцілунок. — Я думаю, ви добрий чоловік, Білле. І правильний для цієї справи.

Він відчуває той поцілунок всю дорогу до ліфта. Гарна маленька тепла плямка. Він радий, що завдав собі клопоту поголитися перед тим, як іти з дому.

Безкінечно падає срібний дощ, але молода пара — коханці? друзі? — в безпеці й сухості під блакитною парасолькою, яка комусь належить, радше за все, комусь вигаданому на ім’я Деббі. Цього разу Ходжес помічає, що, схоже, там промовляє щось хлопець, а очі дівчини розширені, наче у здивуванні. Може, він якраз робить їй пропозицію вийти за нього?

Джером пробиває цю романтичну думку, наче надуту кульку.

— Скидається на порносайт, авжеж?

— Цікаво, що такий юний кандидат на Лігу Плюща, як ти, знає про порносайти?

Вони сидять поруч один одного в кабінеті Ходжеса, дивлячись на стартову сторінку «Блакитної Парасольки». Оделл, ірландський сетер Джерома, лежить позаду них на спині, розчепіривши задні лапи, язик звисає набік з рота, в доброму гуморі й задумі він дивиться на стелю. Джером привів його на шворці, але тільки тому, що такий закон у межах міста. Оделл достатньо вихований, щоб триматися подалі від проїжджої частини і безпечний для перехожих, наскільки це можливо для собаки.

— Я знаю те, що й ви знаєте, і що знає кожен, хто має комп’ютера, — відповідає Джером. У своїх слаксах-хакі, сорочці Ліги Плюща з ґудзиками до самого низу й коротко підстриженою шапочкою кучерявого волосся він здається Ходжесу схожим на молодого Барака Обаму, тільки вищий. Джером має зріст шість-і-п’ять[162]. І довкола нього легенький, приємно ностальгійний аромат лосьйону після гоління «Олд Спайс»[163]. — Порносайтів густіше, ніж мух на переїханій тварині на дорозі. Сновигаючи в неті, ти на них неуникно натикаєшся. І ті, що мають найневинніші назви, зазвичай найбільше навернені.

— Навернені чим?

— Того типу картинками, які можуть призвести до вашого арешту.

— Дитяче порно, ти маєш на увазі?

— Або порно з тортурами. Дев’яносто дев’ять відсотків отого, де батоги та ланцюги, то постановки. Але залишається один відсоток… — Джером знизує плечима.

— І ти звідки це знаєш?

Джером дарує йому погляд — прямий, щирий, відкритий. Він не роблений, він такий, яким є насправді, і це те, що найбільше подобається Ходжесу в цьому хлопці. Його мати й батько такі самі. Навіть його маленька сестричка.

— Містере Ходжес, геть усі це знають. Хто молодший тридцяти, тобто.

— Колись, у минулі дні, люди казали: «Не довіряй нікому старшому тридцяти».

Джером усміхається.

— Я їм довіряю, але, коли заходиться про комп’ютери, жахливо багато з них стають безпомічними. Вони б’ють свої апарати, а потім очікують, що ті будуть працювати. Вони стрімголов відкривають файли, причеплені до електронних листів. Вони заходять на такі, як ось цей, веб-сайти, а потім раптом їхній комп’ютер перетворюється на «Hal 9000» і починає завантажувати картинки з підлітками-ескортерками або відео терористів, де показано, як людям відрубують голови.

У Ходжеса на кінчику язика вертілося запитання, хто такий «Hal 9000»[164] — для нього це звучить, як поганяло якогось гангстера, — але згадка про терористичні відео його відволікає.

— Таке насправді трапляється?