— КОРОЛІ ДІСТАЮТЬ МЕЧ, — сказав Смерть. — ТАКА ЇХНЯ КОРОЛІВСЬКА… ЗАБУВ СЛОВО… А, ТОЧНО, ПРЕРОГАТИВА.
Смерть поліз пальцями вільної руки під плащ і витягнув життєлічильник короля Олерва. У верхній посудині збіглися докупи останні піщинки.
— ЗАРАЗ БУДЬ УВАЖНИЙ, БО ПОТІМ Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПРО ДЕЩО ПИТАТИМУ.
— Заждіть, — проскиглив Морт, — це ж нечесно. Хіба не можна це спинити?
— ЧЕСНО? А ХТО КАЗАВ ЩОСЬ ПРО ЧЕСНІСТЬ?
— Просто коли той інший такий…
— СЛУХАЙ, ТУТ ПО-ЧЕСНОМУ БУТИ НЕ МОЖЕ. І СПРАВЕДЛИВОСТІ НЕ БУДЕ ТЕЖ. НЕ МОЖНА СТАВАТИ НА ЧИЙСЬ БІК. ТАК, СУМНО ЦЕ. АЛЕ КОЛИ ЧАС НАСТАВ, ТО ВІН НАСТАВ. І ВСЕ. ТАКІ СПРАВИ, ХЛОПЧЕ.
— Морте, — застогнав Морт, вдивляючись у натовп.
А тоді він побачив її. Випадкові рухи натовпу утворили стежку між Мортом і худенькою рудоволосою дівчиною, яка саме стояла в оточенні старших жінок за королівською спиною. Ту дівчину навряд чи можна було б назвати гарною — природа не обділила її щедрим розсипом ластовиння і, по правді кажучи, надмірною кістлявістю. Та її вигляд спричинив збурення у й без того напруженій задній частині Мортового мозку, і збурення те, невблаганно й немовби злостиво сміючись, умить сягнуло глибин Мортової черевної порожнини.
— ЧАС НАСТАВ, — сказав Смерть і дав Мортові під ребра легенького стусана гострим ліктем. — ЗА МНОЮ.
Смерть рушив до короля із мечем у руці. Морт моргнув і пішов за ним. На мить його погляд зустрівся з поглядом дівчини, та вона одразу ж відвернулася, а тоді відхилилася всім тілом, закинула голову назад, і її рот округлився в жахному передчутті.
Морт відчув, як ураз зм’як його хребет. А тоді він рвонув до короля.
— Стережіться, — заверещав він, — ви в страшній небезпеці!
Світ загуснув, немов залитий патокою. Навколо повставали блакитні й пурпурові тіні, немов у снах після теплового удару, і звуки почали глухнути, аж доки придворний гомін не здався далеким шурхотом, мов музика в чужих навушниках. Морт побачив, як Смерть став біля короля й дивився вгору…
…на галерею.
Морт бачив убивцю, бачив арбалет, бачив стрілу, що летіла крізь загусле повітря зі швидкістю хворого слимака. Та якою б повільною вона не була, обігнати її він не міг.
Здавалося, година знадобилася, аби наново опанувати свинцево важкими ногами, та зрештою він зумів стати на підлогу обома ними одночасно й відштовхнутися, щоби послати тіло вперед із прискоренням мізерним, мов континентальний дрифт.
Доки він плив крізь повітряну патоку, Смерть гірко промовляв:
— ЦЕ НЕ ПОМОЖЕ, ПОВІР. ТИ НАМАГАЄШСЯ ЗАПОБІГТИ НЕЩАСТЮ, І ЦЕ ПРИРОДНО, ТА НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ.
Морт плив завмерлим і занімілим світом, мов уві сні.
Стріла поцілила. Смерть узявся за меч дворучним хватом, заніс його, й клинок пройшов крізь королівську шию, не лишивши ні сліду. Та Морт, пролітаючи крізь смерковий світ, бачив, ніби щось примарне опало з королівського тіла.
Король не міг загинути, адже ось він, досі стоїть на місці й дивиться просто на Смерть украй здивовано. Біля ніг його лежала якась дивна тінь, а десь далеко кричали й верещали люди.
— ЧИСТА РОБОТА, — сказав Смерть. — ІЗ ОСОБАМИ КОРОЛІВСЬКОЇ КРОВІ ЗАВЖДИ НЕПРОСТО. НЕ ХОЧУТЬ ІТИ. А ОТ ПРОСТІ СЕЛЯНИ — НАВПАКИ, ДІЖДАТИ НЕ МОЖУТЬ.
— Ви хто в біса такий? — запитав король. — Що тут забули? Га? Охороно! Наказую…
І тут до його розуму нарешті дійшло повідомлення від очей. Морт був вражений. Король Олерв так довго був на троні, та навіть коли загинув, усе одно тримав марку.
— Стривайте-но, — сказав він. — Зрозумів. Не чекав на вас так скоро.
— МАЛО ХТО ЧЕКАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, — вклонився Смерть.
Король розглянувся довкола. У смерковому світі було тихо й тьмяно, назовні вирували пристрасті.
— Це я там унизу лежу, чи не так?
— НА ЖАЛЬ, ТАК, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.
— Чиста робота! Арбалет, правда ж?
— ТАК. А ТЕПЕР, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, КОЛИ ВАША ЛАСКА…
— Хто це зробив? — запитав король. Смерть вагався.
— НАЙМАНИЙ УБИВЦЯ З АНК-МОРПОРКА.
— Гм. Хитро. Мої вітання Стогелітському. А я ж бо напихався протиотрутами. Немає протиотрути до холодної зброї, правда ж, скажіть?
— ТАКИ НЕМАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.
— Стара добра мотузчана драбина й швидкий кінь біля підйомного мосту, еге ж?
— СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, — сказав Смерть, чемно беручи королівський дух під лікоть. — КОЛИ ВАС ЦЕ ТРОХИ РОЗРАДИТЬ, КІНЬ МАЄ БУТИ
— Он як?
Смерть розтягнув свою вічну посмішку трохи ширше.
— НА ЗАВТРА В АНКУ У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІЧ ІЗ ВЕРШНИКОМ. БАЧИТЕ, ВІН МАВ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ УЗЯТИ З СОБОЮ НАГОТОВАНИЙ ГЕРЦОГОМ ОБІД.
Король, чия фахова придатність до посади означала, серед іншого, й неспішне реагування на ситуації, що вимагають певного розуміння, на хвильку замислився, а тоді чемно й коротко посміявся. Тоді ж він уперше помітив Морта.
— Хто це? — запитав він. — Цей хлопець теж мертвий?
— ЦЕ МІЙ УЧЕНЬ. І НА НЬОГО ЧЕКАЄ СЕРЙОЗНА РОЗМОВА, ЩОБИ З ЮНОГО БЕЗТЯМКА НЕ СТАВ ДОРОСЛИМ БОВДУРОМ.
