— Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, — поспішно відповів рундучник. — Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики…
Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет.
У голові знов постав образ — власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості.
— Я жадаю, — сказав Морт твердо, — щоби мені дали дуже швидкого коня.
За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав.
Цю частину Анк-Морпорка — місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, — в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності — там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві.
Це була не так спільнота, як екосистема — такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, — та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули.
Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною — тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе.
Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом — як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози.
Так Морт добрів до Анка — найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися — запросто.
Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся.
Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників.
Троє загрозливо вишкірилися. Це вони вміли.
Один із них витягнув ніж і поводив ним перед собою, окреслюючи вістрям у повітрі маленькі кільця. Тоді рушив у Мортів бік, а двоє інших трималися позаду й забезпечували товаришеві аморальну підтримку.
— Давай гроші, — гаркнув перший розбійник.
Морт потягнувся до торбинки на поясі.
— Заждіть, — раптом сказав він. — А що далі?
— Що?
— Питаю, який вибір, гроші чи життя? Це ж так мають казати грабіжники. «Гроші чи життя!» Читав про це в одній книзі.
— Може бути, може бути, — грабіжник відчував, що в нього перехоплюють ініціативу, й блискавично викрутився: — З іншого боку, може й так статися, що будуть нам
— В такому разі… — сказав Морт і замахнувся рукою так, немов от‑от закине торбинку подалі в Анк, навіть якщо та має всі шанси відскочити від води, мов від гуми.
— Ти що надумав, — зреагував грабіжник. Він рвонув уперед, але завмер, щойно Морт загрозливо труснув рукою з торбинкою.
— Ну, — сказав Морт, — я на це так дивлюся. Коли ви все одно мене вб’єте, то можна із грішми й попрощатися. Тож самі обирайте, — на доказ твердості наміру він витягнув із торбинки монету й кинув її у воду. Вода всмоктала її, неприємно сьорбнувши. Грабіжники зіщулилися.
Ватажок глянув на торбинку. Глянув на свій ніж. Глянув на Мортове обличчя. Глянув на поплічників.
— Хвилинку, — сказав він Мортові й про щось тихо засперечався з двома іншими.
Морт оцінив відстань до входу в провулок. Не добігти. Крім того, ці троє мали такий вигляд, наче ганятися за жертвами вміли непогано. Єдине, що могло їх спантеличити бодай трохи, — невблаганна логіка.
Ватажок розвернувся до Морта. Востаннє запитально глянув на приятелів. Ті рішуче кивнули.
— Гадаю, ми тебе вб’ємо, а з грішми вже як вийде. Не можна, щоби така поведінка ширилася.
Інші двоє дістали ножі.
Морт нервово ковтнув.
— Це може виявитися нерозумно з вашого боку.
— Чого це?
— Ну, по-перше,
