Коли Смерть не виходив у справах, які називав СЛУЖБОВИМ ОБОВ’ЯЗКОМ, Морт допомагав Альбертові, або знаходив собі роботу в саду чи стайні, або досліджував велетенську бібліотеку Смерті, де читав усе підряд зі швидкістю й усеїдністю, що притаманні людям, які вперше відкрили для себе магію писаного слова.
Більшість книжок, звісно ж, були біографіями.
Але незвичними. Вони писалися самі собою. Ті, хто уже помер, заповнили усі відведені їм сторінки, а в книжках про тих, хто ще не народився, сторінки були чистими. А от нині живі…
Морт визначив, коли відмічав сторінку й перелічував додані рядки, що в деяких книжках за добу набігало по чотири-п’ять абзаців. Почерк був незнайомий.
Зрештою він зважився на прохання.
— ПРО ЩО? — спантеличено перепитав Смерть, сидячи за різьбленим письмовим столом і крутячи між пальцями косоподібний ніж для паперу.
— Вільний вечір, — повторив Морт. Кабінет раптом здався йому нестерпно великим: килим широкий мов поле, і він посередині, такий беззахисний.
— АЛЕ НАЩО? НЕ МОЖЕ БУТИ, ЩОБИ НА БАБУСИН ПОХОРОН, — сказав Смерть, а тоді додав, — Я БИ ЗНАВ.
— Та я хотів би, знаєте, вийти з дому, із людьми побачитися, — промовив Морт, намагаючись витримати невблаганний синьо-зірчастий погляд.
— АЛЕ ТИ БАЧИШ ЛЮДЕЙ ЩОДНЯ.
— Так, звісно, от тільки, ну, це не дуже тривале спілкування, — завважив Морт. — Я про те, що добре було б побачитися з кимось, у кого очікувана тривалість життя більше кількох хвилин, — додав він.
Смерть побарабанив пальцями по столу — так, ніби миші чечітку танцювали, — й пильно подивився Мортові в очі ще кілька секунд. Завважив подумки, що хлопець уже трохи менш розбовтаний, ніж раніше, і постава в нього рівніша, а ще не задумуючись уживає слова на кшталт «очікувана тривалість життя». Це все бібліотека, подумав Смерть.
— ГАРАЗД, — сказав він докірливо. — ТА МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТУТ У ТЕБЕ Є ВСЕ ТОБІ ПОТРІБНЕ. СЛУЖБОВІ ОБОВ’ЯЗКИ НЕ НАДТО ВИСНАЖЛИВІ, ПРАВДА?
— Правда, пане.
— І В ТЕБЕ ХОРОШЕ ХАРЧУВАННЯ, І ПОСТІЛЬ ТЕПЛА, І ДОЗВІЛЛЯ ОБЛАШТОВАНЕ, І ЛЮДИ ТВОГО ВІКУ.
— Тобто, пане?
— ДОНЬКА МОЯ, — сказав Смерть. — ТИ З НЕЮ БАЧИВСЯ, Я ТАК РОЗУМІЮ?
— А. Так, пане.
— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ЛЮДИНА, КОЛИ ЗАПІЗНАТИСЯ БЛИЖЧЕ.
— Так, пане, я певен, що приємна.
— ТА ВСЕ ОДНО ТОБІ КОРТИТЬ, — Смерть заговорив осудливо, немов про вияв несмаку, — ВЗЯТИ ВІЛЬНИЙ ВЕЧІР?
— Так, пане. Коли ваша ласка, пане.
— ГАРАЗД, ГАРАЗД. НЕХАЙ. МАЄШ ЧАС ДО ЗАХОДУ СОНЦЯ.
Смерть розгорнув свій ґросбух і заходився щось писати. Час від часу він відволікався, щоби пересунути кісточки на рахівниці.
За хвилину підвів погляд.
— ТИ ЩЕ ТУТ, — сказав він, а тоді ядуче додав, — ВЛАСНИЙ ЧАС ВИТРАЧАЄШ, МАЮ ЗАВВАЖИТИ.
— Ем, — пробурмотів Морт, — а люди мене бачитимуть?
— ГАДАЮ, ЩО ТАК, НАПЕВНЕ БАЧИТИМУТЬ. ЧИ МОЖУ Я ДОПОМОГТИ ТОБІ ЩЕ ЧИМОСЬ, ПЕРШ НІЖ ТИ ПУСТИШСЯ БЕРЕГА?
— Ну, пане, є одна штука, пане, я не знаю, як вийти у світ смертних, пане, — пробурмотів Морт у відчаї.
Смерть шумно зітхнув і відчинив шухляду.
— ПРОСТО ІДИ ТУДИ.
Морт принижено кивнув і рушив у далеку путь до кабінетних дверей. Відчиняючи їх, він почув, як Смерть кашлянув.
— ХЛОПЧЕ! — гукнув Смерть і кинув чимсь у Мортів бік.
Морт механічно впіймав кинуте, коли двері заскрипіли й прочинилися.
Поріг зник. Глибокий килим під ногами перетворився на залиту болотом бруківку. Ядуче й в’язке, мов ртуть, денне світло омило його з усіх боків.
— Морте, — механічно звернувся Морт до всесвіту в цілому.
— Що? — перепитав рундучник. Морт роззирнувся навкруги. Він стояв посеред такої людної торгової вулиці, що годі було крок ступити. Тут продавали усе, від швацьких голок до рятівного прозріння, що ним торгували мандрівні проповідники. Доводилося кричати, аби бути почутим.
Морт поплескав рундучника по спині.
— Ви мене бачите?
Рундучник недовірливо зіщулився:
— Та вже бачу. Або когось ото типу вас.
— Дякую, — сказав Морт із полегшенням.
— Нема за що. Я багато людей за день бачу і грошей за те не беру. Може, шнурівки глянете?
— Мені не треба. А що це за місце?
— А ви не знаєте?
Двоє біля сусіднього намету уважно дивилися на Морта. Голова в нього закипала.
— Мій господар багато подорожує, — сказав він, не збрехавши. — Ми приїхали вчора вночі, і я заснув у кареті. А тепер у мене вільний вечір.
— Он як, — сказав рундучник і по-змовницькому нахилився до Морта. — Хочеться розважитися? Я би звів, із ким треба.
— Мене би дуже розважило знати, де я, — відрізав Морт.
Чоловік знітився.
— Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно.
Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви.
Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина.
— Будьмо відверті, — сказав він, — я міг би вас скерувати до неймовірного борделю.
— Я вже снідав, — невпевнено сказав Морт. — Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат?
