Видовище це було доступне хіба кільком людям, і Морт до тих людей не належав, бо притискався до Хропунцевої шиї немов востаннє в житті, коли вони летіли нічним небом, й за ними, мов за кометою, тягнувся хвіст білої пари.
Навколо Серця були й інші гори, та порівняно з ним здавалися лише мурашниками, хоча кожна з них мала всі ознаки, притаманні цілком собі непоганим чи навіть величним горам, тобто усі ті сідловини, хребти, схили, бескиди, провалля й льодовики.
Серед найвищих із них, на дні долини, що нагадувала за формою лійку, мешкали слухачі.
То була одна з найдавніших на диску релігійних сект, хоча навіть боги сперечалися між собою, чи вважати слухацтво справжньою релігією. Хай там як, але єдиним, що вберігало храм слухачів від зникнення під точно скерованою лавиною, була зацікавленість богів у результатах слухання. Адже мало що може так дошкуляти богові, як незнання про щось.
Лишалося кілька хвилин до Мортового прибуття. В очікуванні на цю знаменну подію можна було би сидіти й малювати цяточки в нотатнику, та краще, мабуть, звернути увагу читачів на дивовижну форму слухацького храму: він нагадував велетенську білу амонітову черепашку. І тут треба дещо пояснити.
Все дуже просто.
З усією певністю можна стверджувати, що неможливо безслідно знищити щось створене Творцем, а це означає, що відлуння перших складів, що їх Він промовив, створивши світ, мало досі гуляти й відбиватися від матерії, розкиданої в космосі. А це означає, що відлуння це можна було би розчути, коли добре прислухатися.
Багато тисячоліть тому слухачі виявили, що льодовики й випадковість вирізали посеред гір цю долину так, що за формою вона була повною акустичною протилежністю долини відлунь. Тож вони збудували в ній свій багатокамерний храм точно за тим принципом, що ним керується фанатично налаштований меломан, виставляючи своє слухальне крісло посеред кімнати. Складна система перетинок вловлювала й посилювала звук, що скочувався до храму лійкоподібною долиною, і скеровувала його у центральну камеру, де о будь-якій годині дня чи ночі сиділи троє ченців.
І слухали.
Сумна правда полягала в тому, що чули вони не тільки невловні відлуння перших слів, а й усі інші звуки, що лунали на Диску. І щоби виокремити звук первинних Слів, їм довелося навчитися розрізняти всі шуми світу. Для цього був потрібен неабиякий талант, тож у послушники брали тільки тих, хто за сто ярдів міг на слух визначити, на який бік упала підкинута монетка. А в ченці його брали тільки після того, як він навчався розрізняти ще й колір тієї монетки — теж на слух.
І хоч слухачі віддалилися від людей як тільки могли, люди все одно іноді вирушали у тяжку й небезпечну подорож до храму через померзлі й заселені тролями пустирища, швидкоплинні крижані річки, неприступні гори, негостинну тундру — і все це тільки заради того, щоби видертися на край долини вузькими сходами й відкрити серце таїні буття.
Ще, звісно, аби почути від ченців: «Не шуміть, хай би вам повилазило!»
Хропунець білою плямою спустився в долину з-поміж гірських вершин і приземлився посеред засніженого подвір’я, покрапленого різнокольоровими небесними вогнями, мовби відбитими від дискотечної дзеркальної кулі. Морт зіскочив на землю й побіг мовчазними коридорами, де вісімдесят восьмий настоятель лежав і помирав в оточенні відданих послідовників.
Храм трусило від Мортових кроків мозаїчною підлогою. Самі ченці завжди були взуті у вовняні галоші.
Морт добіг до смертного ложа й зупинився, спершись на косу, щоби відновити дихання.
Настоятель — маленький і голомозий чоловічок, на чиєму обличчі було більше зморшок, ніж у мішку чорносливу, — розплющив очі.
— Ти спізнився, — сказав він і помер.
Морт ковтнув, спробував дихнути, а тоді повільно описав криву косою над тілом настоятеля. І спромігся поцілити куди треба, бо настоятель сів на ложі, виходячи з мертвого тіла.
— Ні на хвильку раніше, — сказав він голосом, що був чутний тільки Мортові. — Я вже й занепокоїтися встиг.
— Все гаразд? — запитав Морт. — Бо я маю бігти.
Настоятель зіскочив з ложа й рушив до Морта між ряди скорботних послідовників.
— Не тікай, — сказав він, — я завжди чекаю на ці розмови. А що сталося з тим, який завжди приходив?
— Завжди приходив? — перепитав Морт збентежено.
— Високий такий. В чорному плащі. Поїсти не завжди встигає, судячи з вигляду, — сказав настоятель.
— Який
— Точно, про нього, — з ентузіазмом відповів настоятель.
У Морта відвисла щелепа.
— А ви часто вмираєте? — вичавив він із себе.
— Досить-таки. Досить часто. Та звісно, що коли звикнути до цього, це просто питання практики.
— Правда?
— Час іти, — сказав настоятель.
Мортові заціпило.
— Саме це я й намагався сказати, — процідив він.
— Ви мене просто підкиньте кудись у долину, — безтурботно запропонував настоятель. Він пройшов повз Морта й рушив надвір. Якусь мить Морт дивився в підлогу, а тоді побіг за ченцем — що, він знав, було принизливо й непрофесійно.
— Слухайте… — почав він.
