Гостроріз тим часом стояв посеред захаращеної кімнати, крутив так і сяк золоту монету, бурмотів собі під ніс щось про стіни й прикладався до бутля.
До тями він прийшов тільки коли напій у бутлі скінчився. Він зосередився на червоній етикетці й крізь рожевий туман прочитав: «Збуджювальне й Приворотне Зілля „Кіньський Шал“ від Бабуні Дошчевіск, одненька ложичка вийнятково перед любовним ложем, і то малюсінька».
— Сам? Один? — запитав Морт.
— ЗВІСНО. Я ЦІЛКОМ У ТОБІ ВПЕВНЕНИЙ.
— Божечки!
Ця пропозиція витіснила все інше з Мортової голови, а ще він дуже здивувався, що в нього не дуже й то підгинаються коліна. Протягом останнього тижня він спостерігав немало смертей, і страху майже не було, коли знати про можливість поговорити із померлим після всього. Більшість відчували полегшення, двоє сердилися, та всі так чи інак раді були почути добре слово.
— ЯК ГАДАЄШ, ВПОРАЄШСЯ?
— Ну, пане, гадаю, що так.
— ОТ І МОЛОДЕЦЬ. Я ЛИШИВ ХРОПУНЦЯ БІЛЯ ГОДІВНИЦІ ТУТ ЗА РОГОМ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ, ОДРАЗУ ВІДВЕДИ ЙОГО ДОДОМУ.
— Ви тут лишаєтесь, пане?
Смерть роззирнувся навколо. Очниці його спалахнули.
— ТА, ДУМАЮ, ТРЕБА ТРОХИ ПРОГУЛЯТИСЯ, — загадково сказав він. — ЩОСЬ МЕНІ НЕДОБРЕ. БРАКУЄ СВІЖОГО ПОВІТРЯ. — Здавалося, він про щось згадав. Сунув руку під плащ і витягнув з його потаємних глибин три клепсидри.
— ВСЕ, ВИРУШАЙ. ПРИЄМНОЇ РОБОТИ.
Смерть розвернувся й покрокував вулицею, щось собі наспівуючи.
— Е-ем. Дякую, — промовив Морт. Він підніс клепсидри до світла й помітив, що в одній з них лишилося всього кілька піщинок. — То я, виходить, за старшого? — крикнув він, та Смерть уже звернув за ріг.
Хропунець зустрів його тоненьким іржанням, яке означало впізнання. Морт заліз у сідло. Серце несамовито калатало через почуття відповідальності й похмурі передчуття. Його пальці механічно відтворювали завчені рухи: витягнути косу з чохла, прилаштувати й вирівняти лезо (яке виблискувало в нічній темряві синюватою сталлю й шинкувало зоряні відблиски на прозорі кружальця, мов салямі). Всідався він обережно, зіщулюючись щоразу, коли тиснуло на набиті в чужому сідлі мозолі, та Хропунець пересувався м’яко, мов крізь пух. А тоді Морт, сп’янілий від нових повноважень, згадав про Смертин важкий плащ у сідельній сумці, закутався в нього й запнув срібною застібкою.
Він ще раз глянув на першу клепсидру й стиснув Хропунцеві боки колінами. Кінь втягнув ніздрями морозяне повітря й затрусив клусом.
Позаду Гостроріз вискочив із будинку й рвонув померзлою вулицею. Мантія лопотіла за його спиною.
Кінь легко пішов учвал, відриваючись від бруківки. Вдаривши хвостом, він піднісся над дахами й здійнявся в холодне небо.
Гостроріз уваги на побачене не звернув. На думці в нього були нагальніші справи. Він підстрибнув і пірнув у коняче корито з крижаною водою, перекинувся на спину, вдячно загрібаючи під себе крижані друзки. За хвильку вода в кориті запарувала.
Морт вів коня невисоко, аби насолодитися відчуттям швидкості, що його дарував стрімкий плин землі внизу. Сонні хати безшумно тікали з під конячих копит. Хропунець чвалав легко, й величні м’язи під його шкірою рухалися, мов важкі крокодили на мілині, а здійнята вітром грива лоскотала Мортове лице. Нічне повітря, розітнуте лезом коси, мов корабельним кілем, вихорами заверталося за ним.
Вони летіли тихіше за тінь, освітлені місячним сяйвом, видимі лиш самим котам і людям, які пхали носа в справи, не призначені для людей.
Потім Морт не пригадає достеменно, та цілком можливо, що в польоті він сміявся.
Невдовзі приморожені рівнини поступилися рівчакам передгір’їв, а згодом і величні ряди Вівцескель рушили їм назустріч впевненим маршем. Хропунець опустив голову й подовжив крок, цілячись між двох вершин, загострених місячним світлом, ніби ґоблінські зуби. Десь далеко завив вовк.
Морт ще раз глянув на клепсидру. Посудину обрамлювала філігрань дубового листя, мандрагорових коренів, а пісок усередині навіть у місячному сяйві здавався золотим. Морт покрутив клепсидру так і сяк, але знайшов тільки тонке, заледве помітне гравіювання з іменем і прізвищем: Амеліна Жилава.
Хропунець притишив чвал. Морт дивився на верхівки дерев, припорошені снігом, який зійшов чи‑то зарано, чи то надто, надто запізно. Могло бути і так, і так: Вівцескелі самі робили собі погоду, незважаючи на пору року.
Під ними розкрилася ущелина. Хропунець знову притишив хід, розвернувся й почав знижуватися до засніженої просіки. Просіка була кругла, а точно посередині неї стояла хижка. Коли б землю навколо неї не притрусило снігом, Морт помітив би, що на просіці немає пеньків: ті дерева не вирубали, їх просто вмовили не рости навколо хижки. Або вони самі звідти пішли.
Свічкове світло лилося з віконця й утворювало на снігу жовтогарячу калюжку. Хропунець м’яко приземлився й не задумуючись потрусив крижаним настом — звісно, не пробиваючи його копитами.
Морт спішився й пішов до дверей, бурмотячи щось собі під ніс і помахуючи косою на пробу.
