Ліс скувало морозом, аж корені дерев рипіли. Місяць сідав, та небо було всипане великими білими зорями, від яких робилося ще зимніше. Солодка Жилава затремтіла.
— Там подалі лежить стара колода, — сказала вона невимушено. — І звідти чудовий вигляд на долину. Влітку, звісно. Я би присіла.
Морт допоміг їй перебратися через замети й обтрусив колоду від снігу так старанно, як тільки міг. Вони сіли, клепсидра стояла між ними. Може, влітку звідти справді був гарний вигляд, та зараз самі тільки чорні скелі височіли на тлі неба, з якого сипав дрібний сніг.
— Не вірю, що все це насправді відбувається, — сказав Морт. — Таке враження, що ви прагнете померти.
— За дечим я сумуватиму, — відповіла відьма. — Та все витоншується, розумієш? Це я про життя. Тіло зношується, і вже не можна йому довіряти, тож час рухатися далі. Мабуть, саме зараз я би й спробувала щось нове. Він казав тобі, що чарівники й відьми завжди його бачать?
— Ні, — не подумавши сказав Морт.
— А ми справді можемо.
— Він чарівників і відьом не дуже любить, — навіщось ляпнув Морт.
— Хитросраких ніхто не любить, — трохи самовдоволено завважила відьма. — Ми йому заважаємо, бачте. А проповідники й жерці не заважають, то їх він любить.
— Про це він ніколи не казав.
— Он як. Та вони весь час тільки й розводяться про те, як добре буде після смерті. Ми ж розповідаємо людям, як добре може бути тут і зараз, варто лишень завдати собі клопоту.
Морт вагався. Він хотів заперечити, що Смерть не такий, що йому байдуже, хороші люди чи погані, хай би тільки були пунктуальними. І добрі до котів, додав він подумки.
Та вирішив промовчати. Йому спало на думку, що іноді людям просто треба у щось вірити.
Вовк знову завив, і то так близько, що Морт перелякано роззирнувся навколо. Інший озвався на тому боці долини. До хору доєдналися ще двоє із лісової хащі. Ніколи в житті Морт не чув такого печального виття.
Він зиркнув на застиглу постать Солодки Жилавої, а тоді — панічно — на клепсидру. Підскочив, підхопив косу обома руками й махнув нею, мов дворучним мечем.
Відьма підвелася з тіла.
— Чудово, — похвалила вона. — на хвильку здалося, що ти промахнувся.
Важко дихаючи, Морт сперся на дерево і спостерігав за Солодкою, яка саме обійшла колоду й роздивлялася своє старе тіло.
— Гм, — невдоволено гмикнула вона. — Часові буде за що вибачатися.
Вона засміялася й подивилася на зорі крізь долоню.
А тоді почала змінюватися. Морт уже бачив, що трапляється з душами, які усвідомлюють, що морфогенне поле на них більше не діє, та жодного разу — щоби зміни були настільки усвідомленими. Волосся розпустилося з цупкої гульки, змінило колір і подовшало. Постава виструнчилася. Зморшки розгладилися й зникли. Сіра вовняна сукня затремтіла, мов морське плесо, й набула цілком інших, принадливих обрисів.
Відьма глянула вниз, захихотіла й перетворила сукню на щось листяно-зелене й обтисле.
— Що скажеш, Морте? — запитала вона. До того її голос був ніби скрипучим і тріснутим. Тепер його звук обіцяв мускус, і кленовий сироп, і інші штуки, від думки про які Мортів кадик затремтів, мов м’ячик на гумці.
— … — тільки й спромігся вичавити він із себе й ухопився за косу так міцно, що кісточки пальців побілішали.
Вона наблизилася до нього рішуче й водночас плавно, мов змія в віражі.
— Не чую, — промуркотіла вона.
— Д-д-дуже гарно, — пробелькотів Морт. — Ви такою були в юності?
— Я такою завжди була.
— Он як, — Морт тупо дивився на своє взуття. — Я маю забрати вас зараз, — сказав він.
— Знаю, — відповіла відьма. — Та я лишуся.
— Так не можна! Тобто… — він не міг дібрати слова. — Тобто розумієте, ви ніби розпливетеся, тоншатимете, доки…
— Мені сподобається, — відрізала Солодка, а тоді нахилилася вперед, нагородила Морта поцілунком — легким і нечутним, мов зітхання мушки-одноденки, — і поволі зникла, доки від неї не лишився сам тільки поцілунок, мов усмішка від Чеширського Кота, от тільки значно принадніший.
— Бережи себе, Морте, — почув він голос Солодки в своїй голові. — Може, ти хотів би лишитися на цій роботі, та чи зможеш колись звільнитися з неї?
Морт стояв як дурник, тримаючись за щоку. На мить дерева навколо просіки затремтіли, й до вітру долучився дзвінкий сміх, а тоді знов запала тиша.
Службовий обов’язок потроху виринав із рожевого туману, що заполонив Мортову голову. Він вхопився за другу клепсидру й перелякано витріщився на неї. Пісок майже висипався.
Клепсидру прикрашали різьблені квіти лотоса. Коли Морт клацнув по ній нігтем, вона видала дзвінке «Ом-м-м».
Він побіг крижаним настом до Хропунця й вскочив у сідло. Кінь закинув голову, позадкував і рвонув у зоряне небо.
Величні мовчазні потоки синього й зеленого полум’я спадали з небесної тверді. Завіса октаринового сяйва коливалася над Диском повільно й урочисто — то було Серцевинне сяйво, потужний викид магічної енергії з нерухомого магічного поля навколо Диска, що заземлявся на горах Осердя, вкритих зеленкуватою кригою.
Центральна вершина — Серце Небес, домівка богів, — здіймалася на десять миль осяйним стовбуром крижаного полум’я.
