Моторошне відчуття несправжності невдовзі охопило всіх мешканців замку. Головний кучер наказав вивести королівський катафалк і надраїти його до блиску, а тоді став посеред двору між стаєнь і плакав, сховавши обличчя в оленячу шкіру рукавиць, бо не міг пригадати, навіщо. Усі слуги ходили нишком. Придворний кухар заледве приборкав незрозуміле бажання готувати винятково скромні холодні м’ясні страви. Пси завивали, а тоді оговтувалися й соромилися власної поведінки. Двійко чорних жеребців, яких зазвичай запрягали в королівський катафалк, збунтувалися і ледь не затоптали стайничого на смерть.
Герцог Стогелітський сидів у своєму замку й чекав на звістку від посланця, який насправді вирушив, та спинився посеред вулиці, бо не міг пригадати, куди й нащо вирушав.
Принцеса Келі рухалася серед цього розгардіяшу, мов цілком матеріальний і дедалі сильніше роздратований привид.
Терпець їй урвався під час обіду. Вона граційно увійшла до зали й побачила, що стіл перед королівським кріслом не вбраний. Чітко й голосно поговоривши з розпорядником, вона домоглася виправлення такого недбальства.
Та невдовзі помітила, що страви проносять повз неї, і то так швидко, що й шматочка не вполювати. Остаточно вона зневірилася, коли вино налили спершу в келих розпорядника королівськими вбиральнями.
Тоді Келі вчинила не по-королівськи, а саме: поставила підніжку виночерпію. Той перечепився, щось собі пробурмотів і витріщися на кам’яні плити підлоги.
Принцеса нахилилася до головного розпорядника й прокричала йому просто у вухо:
— Бачите мене, чоловіче? Чого це нам меню скоротили до холодної свинини й шинки?
Той перервав бесіду з фрейліною Малої шестикутної кімнати Північної вежі, довго дивився на принцесу з сумішшю спантеличення й зачудування в погляді і зрештою промовив:
— Чому?.. А, так… Я… Так…
— Так, Ваша Високосте, — підказала Келі.
— Так, так, Ваша Високосте, — бурмотів той, а тоді розгублено замовк.
Трохи подумавши, й так, немов його знов увімкнули, головний розпорядник відвернувся від принцеси й повернувся до бесіди з фрейліною.
Келі, розлючена й щиро вражена, з гуркотом відсунула крісло й покрокувала до своїх покоїв. Двоє прислужників, які саме розкурювали одну цигарку на двох у коридорі, притиснулися попід стіни, коли їх штовхнуло щось, чого вони не змогли розгледіти.
Келі забігла до себе й щосили смикнула за мотузку, під’єднану до дзвоника, що на нього з вітальні в кінці коридора мала хутко прибігти чергова покоївка. Спершу нічого не сталося, та за якийсь час двері поволі прочинилися, і в кімнату невпевнено зазирнуло жіноче обличчя.
Келі впізнала цей погляд, та цього разу вже знала, як діяти. Вона схопила покоївку за плечі, затягла її в кімнату й гучно зачинила двері. Коли перелякана жінка почала роззиратися навсібіч, не зважаючи на Келі, та дала їй жагучого ляпаса.
— Відчула оце? Відчула? — верещала Келі.
— Але ж ви… — покоївка знітилася й позадкувала, доки не наштовхнулася на ліжко й не осіла на нього.
— На мене дивись! На мене дивись, коли говорю до тебе! — лютувала Келі, наближаючись. — Бачиш мене, правда ж? Кажи, що бачиш мене, бо накажу стратити!
Покоївка тупо дивилася в її перелякані очі.
— Я вас бачу, — сказала вона, — але…
— Але що, що?
— Звісно, ви… Я чула… Мені здавалося…
— Що тобі здавалося? — відрізала Келі. Вона вже не кричала. Слова виривалися різко, мов удари батогом.
Покоївка впала на ліжко й розридалася. Келі якийсь час постояла, нервово притупуючи, а тоді обережно потрусила покоївку за плечі.
— Є у нас в місті чарівник? — запитала вона. — На мене дивися, на мене. У нас тут є чарівник, правда ж? Ви, дівчата, весь час до чарівників бігаєте! Де його знайти?
Жінка підвела червоне заплакане обличчя, намагаючись приборкати інстинкт, який підказував їй, що принцеси не існує.
— А… Так… Чарівник… Гостроріз, на Стінній вулиці.
Вуста Келі зімкнулися в одну тонку й пряму лінію. Вона замислилася, де тримають її верхній одяг, та здоровий глузд підказував їй, що простіше буде знайти накидку самостійно, аніж змусити покоївку повірити в своє існування. Вона трохи зачекала, пильно спостерігаючи, як жінка припинила схлипувати, перелякано роззирнулася довкола й вибігла з кімнати.
«Вже забула про мене», — подумала Келі. Подивилася на свої долоні. Наче не прозорі.
Мабуть, це якісь чари.
Вона пішла в гардеробну і навмання відчинила кілька шухляд, доки знайшла чорну накидку з капюшоном. Вдягнулася й вискочила в коридор, а тоді збігла чорними сходами вниз.
Вона не бувала в цій частині замку з дитинства. Це був світ шаф із білизною, голої підлоги й кухонних ліфтів. Повітря відгонило лежалими сухарями.
