Морт полностью

— Бачите? — сказала химера переможно. — Рано чи півно вфі пригадують чарівне флово.

Келі бувала в Анк-Морпорку з офіційними візитами й зустрічалася там із чарівниками Невидної академії, головного університету для магів і чародіїв. Хтось із них був високим, більшість були огрядними і майже всі були по-багатому вбрані — чи принаймні вважали, що вбрані по-багатому.

Насправді в чарівників, як і в представників інших, буденніших ремесел, є своя мода, і ця манера вдягатися, мов перестарілий високий чин, була теж тимчасовою. Попередні покоління намагалися бути блідими й таємничими, або по-шаманському неохайними, або похмурими й відлюдькуватими. Та Келі звикла, що чарівники нагадують хутряну гору, яка хрипить, мов астматик, і Вогнець Гостроріз у такий образ мага дещо не вписувався.

Він був молодий. Тут нічого не вдієш, навіть чарівникам, певно, треба було починати замолоду. Бороди в нього не було, а єдиним, що прикрашало його зношену мантію, були подерті на бахрому краї.

— Вип’єте? — запитав він, запихаючи ногою під стіл брудний жилет.

Келі роззирнулася в пошуках місця, де можна було би сісти і де не було би брудної білизни чи посуду, й похитала головою. Гостроріз помітив вираз її обличчя.

— В мене тут трохи неформально, даруйте, — сказав він поспішно й скинув ліктем під стіл залишки ковбаси з часником. — Пані Штовханець зазвичай приходить прибрати двічі на тиждень, та зараз вона поїхала до сестри, бо в тієї черговий напад. Точно не хочете випити? Це можна влаштувати. Здається, от щойно вчора бачив десь тут чисту склянку.

— У мене проблема, пане Гостроріз, — заговорила Келі.

— Секундочку.

Він потягнувся до гака над каміном і зняв звідти гостроверхий капелюх, який бачив кращі часи, хоча, мабуть, судячи з вигляду, часи ті були не набагато кращими, а тоді сказав: — Тепер кажіть.

— А без капелюха ніяк?

— О, він дуже важливий. Не можна працювати з чарами без відповідного капелюха. Ми, чарівники, про такі штуки знаємо добре як ніхто.

— Як вам зручніше. Скажіть, ви мене бачите?

Гостроріз глянув на неї.

— Так, так. Точно можу сказати, що бачу.

— А чуєте? Чуєте, правда ж?

— Цілком чітко. Так. Кожен склад на місці. Жодних перешкод.

— Тоді ви, мабуть здивуєтеся, коли скажу, що більше ніхто в цьому місті мене не бачить і не чує?

— Крім мене?

— І химери на дверях, — зневажливо чмихнула Келі.

Гостроріз висунув з-під стола стілець і сів. Насупився. Замислився на хвильку. Підвівся, простягнув руку назад і забрав із сидіння червонястий глевкий ліпеник, який колись міг би бути половиною піци[5]. Гостроріз скорботно опустив на нього очі.

— Весь ранок її шукав, уявляєте? — сказав він. — Це була з усім і з подвійним перцем.

Він потицяв пальцем у розплющену масу, а тоді згадав про Келі.

— Божечки, пробачте, ну що я за один. Що ви про мене подумаєте? Ось. З’їжте анчоусика. Будь ласка.

— Ви мене слухали взагалі? — спитала Келі.

— А ви як, почуваєтеся невидимою? Ну, самі для себе?

— Звісно, ні. Просто розлючена. Тому хочу, аби ви мені поворожили.

— Ой, не знаю, чи взявся би, мені здається, у вас суто медичний випадок, і…

— Я заплачу вам.

— Це протизаконно, ви знаєте? Старий король цілком чітко заборонив ворожіння в Сто Латі. Не любив чарівників.

— Я можу заплатити дуже щедро!

— Пані Штовханець казала, що та нова дівчина буде ще гіршою, радше за все. Дуже пихата, казала вона. Не з тих, хто входитиме в становище представників витончених ремесел.

Келі всміхнулася. Придворні, які вже цю посмішку бачили, вмовили б Гостроріза забратися з дороги й перебратися кудись у безпечне місце, наприклад, на інший континент, та він сидів собі й вишукував у складках мантії налиплі крихти грибів.

— Гадаю, її навмисне обмовляють. Я би не здивувалася, коли б вона дозволила вам лишитися в місті.

— Ох, правда? — перепитав Гостроріз.

— Слухайте, мені на майбутньому ворожити не треба, тільки на теперішньому. Навіть вона тут не змогла б заперечити. Можу за вас слівце замовити, до речі, — запропонувала Келі великодушно.

Гостроріз повеселішав.

— Ой, то ви з нею знайомі?

— Так, але іноді здається, що не дуже близько.

Гостроріз зітхнув і запорпався в мотлоху на столі, переставляючи стоси засохлих брудних тарілок із муміфікованими рештками їжі. Зрештою видобув з-під завалів шкіряну течку, до якої прилип шмат сиру.

— Ну, що, — сказав він невпевнено, — ось карти каро. Квінтесенція стародавньої мудрості й такого іншого. А є ще чінь-дзілінь, із Серединних земель. Набір малий, але все, що треба, містить. На чайному листі не ворожу.

— Давайте оте чінь щось там.

— Гаразд, підкиньте ці сушені квіточки, й подивимось.

Келі підкинула. Вони обоє спостерігали, як ті опадають.

— Гм, — озвався зрештою Гостроріз. — Одна на каміні, одна в чашці з какао, одна вилетіла на вулицю, час засклити вікно, одна на столі й одна, ой, заждіть, дві за буфетом. Гадаю, пані Штовханець знайде решту.

— Ви ж не сказали, чи високо підкидати. Може, спробую ще раз?

— Ні-і-і, не варто.

Гостроріз погортав пожовклі сторінки книжки, до того підкладеної під ніжку стола.