Келі підвелася. Один із її пращурів спинив свою ватагу кочових горлорізів за кілька миль від скелі посеред рівнини. На скелі стояло сонне о тій порі місто, і він дивився на нього з виразом зосередженості на обличчі, який означав: «Годі. Якщо народився в сідлі, то вмирати в ньому не зобов’язаний». Важко повірити, та через п’ять поколінь найвизначніші риси того пращура оприявнилися в теперішній правительці[6] — і саме завдяки їм вона була такою непояснювано привабливою. Зараз ті риси були ще помітніші. Навіть Гостроріз був вражений. Цією щелепою можна було горіхи колоти. Точно тим самим тоном, яким пращур Келі звертався до втомлених і спітнілих поплічників перед нападом на місто[7], вона промовила:
— Ні. Ні, я не миритимуся в жодному разі. Не дозволю зробити з себе якогось там привида. І ти, чарівниче, мені допоможеш.
Десь на підсвідомому рівні Гостроріз цей тон упізнав. Були в ньому такі нотки, від яких навіть шашіль у підлозі кинув усі свої справи й виструнчився. Таким тоном озвучували не думки, а твердження: і буде так.
— Я, моя повелителько? — перепитав він тремтливо. — Не уявляю, як узагалі я міг би…
На цих словах його було зісмикнуто зі стільця й виведено на вулицю. Мантію надимав вітер. Келі твердо крокувала до замку, розправивши плечі, й тягла за собою чарівника, мов неслухняне цуценя. Такою ходою матері йдуть до школи, коли їхній синочок приносить додому синець під оком, — ходою неспинною, мов Хід Часу.
— Щ-щ-що ви надумали? — пробелькотів Гостроріз, усвідомлюючи, що з ним відбувається щось страшне, невідворотне й незрозуміле.
— Сьогодні твій щасливий день, чарівниче.
— Ох, божечки, — перелякано промимрив він.
— Тебе призначено Королівським упізнавачем.
— Он як. І що входить в обов’язки?
— Нагадуватимеш усім, що я жива. Дуже просто. Годуватимуть тричі на день, пратимуть за тобою. Ну ж бо, веселіше.
— Королівським?
— Ти ж у нас чарівник. Мабуть, щось ти таки мусиш знати, — сказала принцеса.
— ПРАВДА?
(Це кінематографічний прийом, адаптований для книжки. Смерть звернувся не до принцеси. Він сидів у себе в кабінеті й говорив із Мортом. Але ефектно, правда ж? Можливо, цей прийом зветься миттєвим перемиканням, чи комбінованим монтажем, чи перемиканням планів. Якось так. Від галузі, де бригадира освітлювачів звуть ґафером, можна чекати чого завгодно).
— І ЩО СТАЛОСЯ? — додав Смерть, накручуючи чорну шовкову нитку на риболовний гак, затиснений у прикручених до стола лещатах.
Морт вагався. З двох причин. По-перше, йому було страшно і соромно. По-друге, живий скелет, який тихо й мирно готує снасті до риболовлі й накручує на гачки сушених мух, будь-кого збив би з пантелику.
А ще в кабінеті була Ізабелл — сиділа в дальньому кутку й демонстративно щось вишивала, одночасно поглядаючи на Морта крізь завісу похмурого невдоволення. Він майже відчував, як погляд її червонястих очей прокручує дірочки в його потилиці.
Смерть прилаштував до наживки кілька воронячих пір’їн, заклопотано насвистуючи собі щось крізь зуби (адже крізь що ще йому було свистіти?), а тоді перевів погляд на Морта.
— НУ-У?
— Все минуло не так, як я сподівався, — почав Морт нервово, стоячи посеред килима перед столом.
— СТАЛОСЯ ЩОСЬ? — запитав Смерть, обсмикуючи пір’їни.
— Бачите, відьма не хотіла іти, а той чернець почав наново.
— ТУТ НЕМАЄ ЧИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ХЛОПЧЕ…
— Морт.
— …ТИ МІГ БИ ВЖЕ ЗРОЗУМІТИ, ЩО КОЖЕН ОТРИМУЄ ТЕ, НА ЩО ЧЕКАЄ. ТАК УСІМ ПРОСТІШЕ.
— Розумію, пане. Та це означає, що погані, які вважають себе достойними раю, туди таки потрапляють. А хороші, які бояться втрапити в якесь страшне місце, — після смерті страждають. Якось це несправедливо.
— Я ТОБІ КАЗАВ ДЕЩО ТАКЕ, ПРО ЩО ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ ПРИ ВИКОНАННІ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ. НАГАДАЙ, ЩО САМЕ?
— Ну, ви…
— ТА-АК?
Морт затнувся й замовк.
— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ТІЛЬКИ ТИ.
— Ну, я…
— ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЦЕ.
— Так, але…
— ГАДАЮ, ВСЕ БУДЕ ЯК НАЛЕЖИТЬ. НЕ БАЧИВСЯ З ТВОРЦЕМ ОСОБИСТО, ТА КАЖУТЬ, ВІН ЦІЛКОМ ПРИХИЛЬНИЙ ДО ЛЮДЕЙ.
Смерть перерізав нитку й взявся розкручувати лещата.
— ПРОСТО ВИКИНЬ ЦІ ДУМКИ З ГОЛОВИ, — додав він. — ПРИНАЙМНІ ТРЕТЯ НЕ МАЛА ЗАВДАТИ ТОБІ КЛОПОТУ.
Це був саме той момент, про який Морт багато думав. Приховувати не було сенсу. Він змінив хід історії. Рано чи пізно такі штуки привертають увагу. Треба скинути цей тягар з душі. Взяти на себе відповідальність, як дорослий. Проковтнути цю гірку піґулку. Розкрити карти. Не ховати голову в пісок, бо піску нема. Віддатися на милість.
Синюваті зіниці свердлили його поглядом. Морт заціпеніло дивився в них, мов кролик на нічній дорозі в фари шістнадцятиколісної вантажівки, чий водій вже півдоби на кофеїні й мчить так, ніби намагається обігнати всіх демонів пекла.
Не витримав і відвів очі.
— Ні, пане.
— ЧУДОВО. ОТ І МОЛОДЕЦЬ. СКАЖИ, ЯК ТОБІ ОЦЕ?
