Насправді десь близько двохсот гостей Патриція саме вишикувалися одне за одним: затинаючись і хвицаючи ногами, вони виконували танок «зміїний», старовинний народний морпоркський танець, який полягав у тому, щоби триматися за пояс людини попереду і, вихляючи стегнами й непристойно регочучи, довжезною крокодилоподібною вервечкою пройти крізь якомога більше кімнат — бажано, щоби там було побільше битких речей, — і періодично хвицати ногою в ритм — уявний чи просто який-небудь. Так вони танцювали уже близько години й пройшли крізь усі кімнати палацу, збираючи всіх підряд. Вже було, крім гостей, зібрано: двох тролів, кухаря, головного ката, трьох офіціантів, крадія, який трапився на шляху, і невеличкого домашнього болотяного дракончика.
Десь посередині вервички опинився й огрядний лорд Прутлі з Квірма, спадкоємець славетних Квірмських маєтків, і в цю мить найбільшою його тривогою були тонкі й чіпкі пальці, що впивалися в його боки. Залитий спиртним лордів мозок намагався достукатися до свого господаря, щоби якось цій незручності зарадити.
— Цеє, — звернувся він через плече до того, хто йшов позаду, коли вони вдесяте вихляли нескінченною кухнею палацу, — можете так не тиснути, коли ваша ласка?
— Я СТРАШЕННО ПЕРЕПРОШУЮ.
— Нічого, нічого, старий. А ми знайомі? — запитав лорд Прутлі, завзято хвицяючи ногою в ритм.
— ГАДАЮ, НАВРЯД. СКАЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЯКИЙ СЕНС У ТОМУ, ЧИМ МИ ЗАРАЗ ЗАЙНЯТІ?
— Що? — заволав лорд, намагаючись перекричати дзенькіт розбитих кимось скляних дверцят і нестримний регіт винуватців.
— ЩО ЦИ МЕ ЗАРАЗ УСІ РОБИМО? — запитав голос холодний і терплячий, мов товща льодовика.
— Ви на вечірках ніколи не бували? Обережно, тут бите скло.
— НА ЖАЛЬ, Я НЕ ТАК ЧАСТО ВИХОДЖУ В ЛЮДИ, ЯК ХОТІВ БИ. ПРОШУ, ПОЯСНІТЬ, ЩО ЦЕ. ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО ЗІ ЗЛЯГАННЯМ?
— Хіба тільки якщо загальмуємо різко, друже, коли розумієте, про що я, — сказав лорд і по-дружньому штрикнув ліктем невидимого співрозмовника й скрикнув: — Ой!
Гуркіт попереду сповістив про падіння буфета в нерівному бою з кимсь із гостей.
— НІ.
— Що?
— Я НЕ РОЗУМІЮ, ПРО ЩО ВИ.
— Не послизніться на вершках, ковзько. Слухайте, це просто танець, ясно? Для розваги.
— РОЗВАГИ.
— Саме так. Та-да-та-да-та-хвиць!
Співрозмовник якийсь час мовчав.
— ХТО ТАКА ЦЯ РОЗВАГА?
— Це не хтось, це те, що ми зараз усі робимо.
— У НАС РОЗВАГА?
— Мені здавалося, що так, — невпевнено відповів лорд. Голос з-за спини чомусь його насторожував. Здавалося, що він потрапляв повз вуха просто в голову.
— ТО ЩО ТАКЕ РОЗВАГА?
— Оце!
— ЗАВЗЯТО ХВИЦАТИ НОГАМИ — ЦЕ РОЗВАГА?
— Ну, це частина розваги. Хвиць!
— ЧУТИ ГУЧНУ МУЗИКУ В ПЕРЕГРІТИХ ПРИМІЩЕННЯХ — ЦЕ РОЗВАГА?
— Може бути.
— І В ЧОМУ РОЗВАГА ВИЯВЛЯЄТЬСЯ?
— Ну… Слухайте, вас це або розважає, або ні, для цього не треба питати в мене, ви самі відчуваєте, ясно? Як вас сюди занесло, до речі? — про всяк випадок запитав він. — Ви друг Патриція?
— СКАЖІМО ТАК, ВІН МІЙ ПОСТАЧАЛЬНИК. Я ВИРІШИВ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО ЛЮДСЬКІ ЗАДОВОЛЕННЯ.
— Здається, у вас усе ще попереду.
— ЦЕ ПРАВДА. ЩИРО ПЕРЕПРОШУЮ ЗА ТАКУ КРИЧУЩУ НЕОБІЗНАНІСТЬ. ХОЧУ НАВЧИТИСЯ ЦЬОГО ВСЬОГО. ДАРУЙТЕ, ЩО ЗНОВУ ЗАПИТУЮ, АЛЕ ОЦІ ЛЮДИ — ДЛЯ НИХ ЦЕ РОЗВАГА?
— Так!
— ЗНАЧИТЬ, ЦЕ ВСЕ РОЗВАГА.
— Добре, що це ми владнали. Обережно, стілець, — гаркнув лорд Прутлі, якому було вже не до розваг, адже він практично протверезів.
Голос за його спиною тихо промовляв:
— ЦЕ РОЗВАГИ. НАДМІРУ ПИТИ — ЦЕ РОЗВАГА. У НАС РОЗВАГИ. В НЬОГО РОЗВАГИ. ЦЕ ПРОСТО РОЗВАГА. ЯКА ЧУДОВА РОЗВАГА.
За Смертю наступним у вервичці був Патриціїв болотяний дракончик. Він похмуро дивився в кістляву спину, тримаючись за кістляві тазові кістки, й міркував так: «Охорона-шмохорона, та коли проходитимемо повз відчинене вікно — тільки мене й бачили».
Келі різко сіла на ліжку.
— Ані кроку, — промовила вона. — Вартові!
— Ми не змогли його спинити, — сказав перший вартовий, присоромлено визираючи з-за одвірка.
— Він просто пройшов… — сказав другий вартовий з-за іншого одвірка.
— А ще чарівник сказав, що все гаразд і що треба його вислухати, бо…
— Гаразд, гаразд. Але так і загинути можна, — відповіла принцеса нетерпляче й поклала арбалет назад на приліжковий столик, необережно забувши про запобіжник.
Щось клацнуло, тятива бренькнула об метал, в повітрі коротко свиснуло і хтось застогнав. Це був Гостроріз. Морт кинувся до нього.
— З вами все гаразд? Ви поранені?
— Ні, — слабким голосом сказав чарівник. — Не поранений. А ви як?
— Трохи втомився, а що?
— А, нічого, нічого. Не тягне ніде? Не підтікає?
— Ні. Чому ви питаєте?
— Та так, неважливо. — Гостроріз розвернувся й уважно оглянув стіну за Мортовою спиною.
— Хіба мертві не заслужили спокою? — в’їдливо запитала Келі. — Я сподівалася, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті.
Обличчя в неї було таке, ніби вона незадовго до того плакала. Морт здивовано усвідомив, що вона про це знає і тому лютує ще більше.
— Це якось несправедливо, — сказав він. — Я прийшов допомогти. Правда, Гострорізе?
