Решту глядачів мов корова язиком злизала. Лишилося тільки двоє непривітних чоловіків. Якби Бо вів бухгалтерію, в статті виробничих видатків ці двоє проходили б по графах «основні засоби виробництва» й «виробниче устаткування».
— Може, це не везіння, — додав він. — Може, це чари?
— Я ВЕЛИКИЙ ПРОТИВНИК ТАКИХ МЕТОДІВ.
— Заходив до нас якось чародійчик, розбагатіти хотів, — вів далі Бо. — Не пригадаю, що з ним далі було. Га, хлопці?
— Поговорили з ним про те й се.
— І лишили в Свинячому проїзді.
— І в Медовому провулку.
— І ще в кількох місцях, уже не пригадаю.
Незнайомець підвівся. Чоловіки оточили його.
— НА ЦЕ НЕМАЄ ЖОДНОЇ ПРИЧИНИ. Я ТІЛЬКИ ХОТІВ ЗРОЗУМІТИ. ЯКЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДИ ОТРИМУЮТЬ ВІД НЕСКІНЧЕННОГО ВИПРОБОВУВАННЯ ЗАКОНІВ ІМОВІРНОСТІ.
— Ймовірність тут ні до чого. Нумо, познайомимося з ним ближче, хлопці.
Те, як події розвивалися далі, лишилося в пам’яті хіба що бродячого кота — одного з тисяч міських котів, — який саме перебігав провулок дорогою на побачення. Він спинився й зацікавлено спостерігав.
«Хлопці» завмерли, вихопивши ножі. Навколо них мерехтів ореол ядучо-фіолетового світла. Незнайомець відкинув із обличчя капюшон, підняв із землі кості й втелющив їх у завмерлу долоню Бо. Той розтуляв і стуляв рот, очі його марно намагалися не бачити того, що було перед ними. І вишкірялося.
— КИДАЙ.
Бо спромігся опустити погляд на свою долоню.
— На що граємо? — прошепотів він.
— ЯКЩО ВИГРАЄШ, ТО ВІДМОВИШСЯ ВІД ЦИХ ДУРНИХ СПРОБ НАВ’ЯЗАТИ ВИПАДКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЛЮДСЬКІ ДІЯННЯ.
— Ага. Так. А… А якщо програю?
— ШКОДУВАТИМЕШ, ЩО НЕ ВИГРАВ.
Бо спробував ковтнути, та в роті було сухо.
— Знаю, я багатьох убив…
— ДВАДЦЯТЬОХ ТРЬОХ, ЯКЩО ТОЧНО.
— І пізно казати, що шкодую про це?
— ТАКІ РЕЧІ МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. ТЕПЕР КИДАЙ КОСТІ.
Бо заплющив очі і кинув кості. Він надто нервував, щоби спробувати фірмовий кручений кидок. Не розплющував очей.
— ВСІ ВІСІМКИ. ТО ЯК, НЕ ТАК УЖЕ Й ТЯЖКО, ПРАВДА?
Бо зомлів.
Смерть знизав плечима й пішов геть. Спинився на хвильку почухати за вухом бродячого кота, який саме пробігав повз. Наспівував щось сам собі. Смерть не знав, що це на нього найшло, та цей стан йому подобався.
— Ви ж не могли бути певні, що спрацює!
Гостроріз розвів руки, немов закликаючи до примирення.
— Не міг. Та я подумав: хіба мені є що втрачати? — і відступив.
— Вам втрачати? — закричав на нього Морт.
Він рішуче вирвав стрілу з опори балдахіна над принцесиним ліжком.
— І не кажіть, що оце пройшло крізь мене, — гаркнув він.
— Я навмисне стежив, — сказав Гостроріз.
— І я бачила, — підтвердила Келі. — Це було так страшно! Стріла вийшла там, де ваше серце.
— А ще я бачив, як ви крізь кам’яну колону пройшли, — додав Гостроріз.
— А я бачила, як ви на коні крізь вікно влетіли.
— Так, але я тоді був на роботі, — вагомо завважив Морт й махнув рукою. — Тоді все не як завжди, а інакше. І… — він затнувся. — Ви так на мене дивитеся… Ті на мене теж так дивилися, у шинку сьогодні ввечері. Що зі мною не так?
— Не так те, як ви щойно махнули рукою крізь оцей стовп, — ледь чутно сказала Келі.
Морт тупо подивився на свою долоню, а тоді постукав кулаком по дереву.
— Бачите? Тверді. І рука, і дерево.
— Ви казали, на вас у шинку якось не так дивилися, — нагадав Гостроріз. — Що ви там робили? Ходили крізь стіни?
— Ні! Ну тобто ні, не ходив, тільки випив того… помирану, здається…
— Помияну?
— Так. Смакує ніби гнилими яблуками. Так дивилися на мене, ніби це отрута якась.
— А ви скільки випили?
— Десь кухоль. Я не дуже пам’ятаю…
— А ви знали, що помиян — найміцніший спиртний напій від Сто Лата до Вівцескель? — допитувався чарівник.
— Ні. Мені ніхто цього не сказав. Але який стосунок…
— Не зна-а-ли, — повільно повторив Гостроріз. — Ви не знали. Це, мабуть, нам про щось говорить?
— Який стосунок це має до порятунку принцеси?
— Мабуть, жодного. Та я би заглянув у свої книги все одно.
— Тоді це все неважливо, — твердо сказав Морт.
Він розвернувся до Келі. У виразі її обличчя можна було роздивитися натяк на захоплення.
— Гадаю, я можу допомогти, — сказав Морт. — Гадаю, я міг би скористатися дуже потужною магією. Магія не дасть тому склепінню зчахнутися, правда ж, Гострорізе?
— Моя з таким не впорається. Це має бути щось дуже серйозне, та й тоді я би певен не був. Дійсність міцніша за…
— Мені час іти, — сказав Морт. — Прощавайте, до завтра!
— Уже завтра, — завважила Келі.
Морт дещо знітився.
— До вечора тоді, — сказав він трохи нервово, а потім додав. — Я відбуваю!
— Відбуваєте — що?
— Це він по-геройському, — лагідно пояснив Гостроріз. — Не може стриматись.
Морт насупився на нього, сміливо усміхнувся до Келі й вийшов із покоїв.
— Міг би й двері відчинити, — сказала Келі, коли Морт зник.
— Гадаю, він просто засоромився трохи, — сказав Гостроріз. — Всі ми це проходили.
— Що саме? Ходіння крізь речі?
— Можна й так сказати. Радше, наштовхування на них.
— Мені треба поспати, — сказала Келі. — Навіть мертвим треба іноді спочивати. Гострорізе, дай спокій арбалету, будь ласкавий. Упевнена, для чарівника неприпустимо перебувати самому в дамському будуарі.
— А? Та хіба я тут сам? Ви ж тут.
— У тому-то й річ, хіба ні?
