— А? — Гостроріз саме знайшов арбалетну стрілу, що врізалася в тиньк, і вкрай підозріливо її роздивлявся. — А, так, так. Для цього він прийшов. Але не поможе. Перепрошую, а є в когось нитка?
— Допомогти? — гаркнула Келі. — Допомогти?! Та коли б не ви…
— Ви були б мертва все одно, — сказав Морт. Принцеса дивилася на нього з роззявленим ротом.
— Але я би про це не знала! А знати найгірше.
— Гадаю, вам обом краще піти, — сказав Гостроріз вартовим, які намагалися не привертати уваги. — Але спис лишіть. Дякую.
— Слухайте, — сказав Морт, — у мене надворі кінь. Дивовижний. Я вас куди завгодно можу забрати звідси. Не треба чекати тут.
— Ви про монархію небагато знаєте, правда? — сказала Келі.
— Е-ем. Ні.
— Вона до того, що ліпше бути мертвою королевою у власному замку, ніж простолюдинкою десь інде, — пояснив Гостроріз. Він загнав спис у стіну поряд зі стрілою й намагався відслідкувати, куди той вкаже. — Все одно це не допомогло б. Склепіння не над містом, воно над нею.
— Над
— Над Її Високістю, — автоматично виправився Гостроріз, примружившись уздовж держала. Він витягнув стрілу з тиньку й спробував вістря пальцем.
— От і не забувайся!
— Але якщо ви лишитеся тут, то помрете! — скрикнув Морт.
— Тоді доведеться всьому Дискові показати, як помирають королеви, — відрізала Келі так гордо, наскільки це тільки можливо, коли ви вбрані у рожеву в’язану піжаму.
Морт сів на край ліжка й опустив голову на руки.
— Я знаю, як помирають королеви, — пробурмотів він. — Точно так само, як і звичайні люди. І декому не хотілося б, щоби це сталося.
— Перепрошую, — втрутився Гостроріз, — я хотів би оглянути той арбалет. — Не звертайте уваги.
— Я піду назустріч долі, гордо дивлячись вперед, — сказала Келі, та в її голосі тремтіла невпевненість.
— Ні, не підете. Даруйте, та я знаю, про що кажу. Повірте на слово. Нічого гордого в тому немає. Просто помрете.
— Так, але важливо, як це станеться. Я помру благородною смертю, як цариця Езерель.
Морт нахмурив лоба. Історія була для нього неораним полем.
— Хто це?
— Вона правила Хапонією, у неї було багато коханців, і вона сіла на змію, — сказав Гостроріз, який саме натягував арбалет.
— Вона зробила це навмисне! Через нещасне кохання!
— Я пам’ятаю тільки, що вона приймала ванни з ослиним молоком. Дивовижна штука історія, — промовив Гостроріз глибокодумно. — Стаєте царицею, тридцять років володарюєте, закони ухвалюєте, оголошуєте війни, а пам’ятають про вас, що від вас відгонило маслянкою і що змія вкусила вас у…
— Вона моя далека родичка, — рикнула Келі, — тож не терпітиму про неї жодного кривого слова.
— Можете обоє замовкнути й послухати мене? — крикнув Морт.
Запала тиша.
Гостроріз старанно прицілився й вистрелив Мортові в спину.
Ніч полишила останніх своїх жертв і рушила далі. Затихли вже навіть найрозпусніші вечірки, і гості розповзалися по ліжках — своїх чи чужих. На зміну їм — людям денним, заблукалим у часі подорожнім, — на вулиці виходили справжні хазяї ночі, чий хліб — темні й серйозні справи.
Справи ті мало відрізнялися від притаманних анк-морпоркцям денних справ, просто ножі вислизали з-за поясів охочіше, а усмішки траплялися значно рідше.
У Затінках було тихо, чулися хіба злодійський посвист й оксамитовий шелест кроків тих, хто пересувався містом мовчки, обережно й діловито.
У Шинковому провулку набирали обертів ігри Кульгавого Бо. Кілька десятків постатей всілися навколішки чи навпочіпки навколо витоптаної ділянки, де восьмигранні кості викидали коники, навчаючи присутніх оманливої правди про світ статистики та ймовірності.
— Три!
— Туфалові очі, таки так!
— Попався ти, Грудко, цей дядько вміє кості кидати!
— НЕ ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЦЕ РОБЛЮ.
Грудка М’гак був опецькуватим плосколицим чоловічком, представником племені з Серединних земель, відомого винятковою здібністю до гри в кості — особливо коли вони збиралися по двоє й мали намір обдерти як липку когось третього. Він взяв кості й оглянув їх, подумки проклинаючи Бо, який теж славився талантом до підміни костей, та зараз той талант його, очевидно, підвів. Тоді Грудка побажав передчасної смерті таємничому незнайомцю, який сидів навпроти нього. Тоді кинув кості в багно.
— Ще би раки засвистіли!
Бо забрав кості й віддав їх незнайомцеві. Коли той повертав голову до Грудки, одне око слабенько блиснуло. Грудка був вражений: заледве помітив змазаний слід перекинутих костей між оманливо кривих пальців Бо, а він же пильно стежив.
Боляче було слухати й дивитися, як кості торохкотять у долонях незнайомця, а тоді описують дугу в повітрі, падають і підморгують зорям двадцятьма чотирма цятками.
Досвідченіші мешканці Затінків про всяк випадок відсунулися від незнайомця, адже таке везіння могло швидко принести за собою страшне невезіння, особливо коли грати в кості із Кульгавим Бо.
Бо стиснув кості в долоні так, ніби на гашетку натиснув.
— Усі вісімки, — сказав він. — Аж моторошно, як вам щастить, добродію.
