— Ой, так, пробачте. Я… Зранку побачимося.
— Добраніч, Гострорізе. Зачини за собою двері з того боку.
Сонце виповзло з-за обрію, а тоді вирішило не соромитися й зійти.
Та знадобиться час, щоби повільне світло прокотилося сонним Диском, гуртуючи поперед себе ніч, тож чорні тіні досі вкривали місто.
Тіні взяли в облогу «Латаний барабан» на Філігранній вулиці — найвідомішу в місті таверну. Славилася вона передусім не пивом, яке було прозорим, мов суп у сиротинці, й смакувало, мов мурашина кислота, а клієнтурою. Подейкують, що коли довго сидіти в «Барабані», то чи не кожний відомий на Диску герой встигне вкрасти вашого коня.
Всередині досі було гамірно від балачок і задушливо від диму, хоча господар уже заходився робити все те, що роблять господарі, коли час зачинятися, а саме гасив світло тут і там, заводив годинник, накривав крани ганчірками і — про всяк випадок — перевіряв, чи на місці булава з гвіздками. Не було помітно, щоб відвідувачі звертали на все це хоч якусь увагу. Для більшості завсідників «Барабана» навіть булава з гвіздками правила щонайбільше за натяк.
Однак вони були достатньо спостережливими, аби почати перейматися через високого пана в темному плащі, який стовбичив біля шинквасу й потроху винищував весь асортимент закладу.
Самотні й наполегливі п’яниці зазвичай оточені духом цілковитої приватності, та цей пан буквально випромінював фатальну скорботу, яка, розгортаючись, витісняла з закладу інших пияків.
Господаря це не засмучувало, адже пан у чорному затіяв дуже недешевий дослід.
Будь-який заклад, де подають спиртне, має такі полиці, де вишиковуються липкі пляшки хитрої форми, в яких міститься не тільки який-небудь екзотичний напій — найчастіше зеленого чи синього кольорів — а й те, що зазвичай у пляшку так просто не запхнути, наприклад, гілки якихось рослин, цілі фрукти чи, в крайніх випадках, мертвих ящірок. Ніхто достеменно не знає, нащо бармени тримають в закладах такі напої, адже більшість із них смакує переважно патокою, розведеною в живиці чи навіть у шпигинарі. Є думка, що вони мріють про день, коли зайде з вулиці несподіваний гість і замовить чарочку «Абрикосової стежини серед м’ятних заростей» — і наступного дня заклад потрапить на сторінки шанованого путівника.
Незнайомець вирішив пити все підряд.
— А ЩО В ТІЙ ЗЕЛЕНІЙ?
Господар глянув на етикетку:
— Написано, що динний бренді, — невпевнено сказав він. — Пише, що виготовлено й розлито якимись там ченцями за старовинним рецептом, — додав він.
— СКУШТУЮ.
Господар зиркнув на рядок порожніх чарок, що вишикувалися на шинквасі. В деяких лишилися шматки фруктів, вишеньки на шпажках і паперові парасольки.
— Ви впевнені, що вам ще не досить? — перепитав він. Його трохи непокоїло, що обличчя незнайомця розгледіти не вдається.
Чарка, на стінках якої загусали краплі напою, зникла десь у глибинах капюшона й повернулася порожньою.
— ВПЕВНЕНИЙ. А ЩО ОТЕ ЖОВТЕ З ОСАМИ ВСЕРЕДИНІ?
— Пише, що «Весняний лікер». Наливати?
— ТАК. А ПОТІМ ОТЕ СИНЄ З ЗОЛОТИМИ БЛИСКІТКАМИ.
— Е-е… «Старий плащ»?
— ТАК. А ТОДІ ДРУГИЙ РЯД.
— Котрий напій?
— УСІ.
Незнайомець стояв прямо, чарки разом із вмістом — сиропами, лікерами й різноманітною рослинністю — зникали під капюшоном одна за одною, ніби на конвеєрі.
«Ось воно, привалило, — думав господар, — ось він, стиль, тепер уже точно заведу собі червону камізелю, горішки й корнішончики виставлятиму на шинквас, кілька люстер повішаю на стіни, тирсу поміняю». Він взяв із крана просякнуту пивом ганчірку й завзято потер шинквас, розмазуючи лікерні краплі в одну широку веселку, від якої з деревини злазив лак. Останній завсідник нап’яв капелюх і покульгав надвір, щось мимрячи собі під ніс.
— НЕ РОЗУМІЮ, ЯКИЙ СЕНС, — озвався незнайомець.
— Даруйте?
— ЩО МАЄ СТАТИСЯ?
— А ви скільки випили чарок?
— СОРОК СІМ.
— Тоді будь-що, — сказав бармен. Оскільки він був не перший день за шинквасом, то знав, чого від нього чекають ті, хто п’є на самоті до третіх півнів, а тому взявся натирати склянки й розпитувати.
— Вас дружина з дому вигнала, так?
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Горе заливаєте?
— НЕ ВІДЧУВАЮ ГОРЯ.
— Ні, звісно, що ні. Забудьте. Я нічого не казав, — ще трохи потер склянку. — Просто спало на думку, що коли поговорити з кимсь, то легше стає.
Незнайомець трохи помовчав, ніби замислився, а тоді сказав:
— ВИ ХОЧЕТЕ ЗІ МНОЮ ПОГОВОРИТИ?
— Так, звісно. Я вмію слухати.
— ЗІ МНОЮ НІКОЛИ НІХТО НЕ ХОТІВ ГОВОРИТИ.
— Прикро це чути.
— НА ВЕЧІРКИ МЕНЕ, ЗНАЄТЕ, ТЕЖ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ.
— Ох.
— УСІ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ. УСІ. ЖОДНОГО ДРУГА НЕ МАЮ.
— Друзі всім потрібні, це так, — відповів бармен глибокодумно.
— ГАДАЮ…
— Так?
— ГАДАЮ, Я МІГ БИ З ТІЄЮ ЗЕЛЕНОЮ ПЛЯШКОЮ ЗДРУЖИТИСЯ.
Господар посунув у бік незнайомця зелену восьмигранну пляшку. Смерть взяв її, нахилив над чаркою. Рідина подзюркотіла стінкою.
— НАПИЛИСЯ, ЩО Я ДУМАЮ, ТАК?
— Я обслуговую тих, хто може рівно стояти на рахунок три, — відповів господар.
— І-І-І ПР-Р-Р-РАВИЛЬНО. ТА Я… — незнайомець затнувся й завмер, пафосно піднісши вказівний палець. — ПРО ЩО Я КАЗАВ?
— Ви казали, що вам здається, що ви напилися.
