Трохи пізніше Лобановський ще раз виступив за збірну — в матчі проти національної команди Польщі. І ще раз можна було переконатись, що важко діяти спортсмену, коли йому пропонують невластивий для нього малюнок гри. Красницький з «Пахтакора», який замінив його, також не знайшов свого місця серед форвардів збірної. Очевидно, концепція щодо ролі і функцій центрального нападаючого має бути переглянута колективом збірної СРСР. В усякому разі треба зважати на індивідуальні можливості і характер гравця, пам’ятаючи старе правило: не гравець для тактики, а тактика для гравця. Навіть бразільці, автори нової системи 1–4–2–4, тепер, готуючись до поїздки в Чілі, повідомили, що, мабуть, відмовляться од свого тактичного варіанту: нині в них нема таких блискучих виконавців, як у Швеції, коли нова система могла бути здійснена ідеально. Зрозуміло, що і наша тактика повинна будуватись на конкретних можливостях окремих футболістів. Нівеліровки тут бути не може.
Мені сподобалось також і те, що Лобановський, дебютант у збірній, мужньо і принципіально відстоював свої погляди на сучасний футбол, протиставляючи дещо застарілим нормам власні, грунтовно обмірковані пропозиції. Дебют вийшов невдалим, бо поки що «новачок» і «старички» не знайшли спільної мови. Але я певен, що це прийде. Збірній СРСР у майбутньому не обійтись без Лобановського — гравця виняткового обдарування, скромного і тямущого. Я певен також, що їй не обійтись і без деяких інших гравців київського «Динамо». Але про це далі.
А тим часом наша рідна команда переживала ще один зрив. Як армійцям столиці, так і нам не пощастило в Ташкенті. Грали ми в страшенну спеку. Було важко. Але все могло б закінчитись благополучно (1:1), якби перед самим кінцем зустрічі в наші ворота не залетів випадковий м’яч. Тепер ми вже відставали від торпедівців на два очка.
Становище на чемпіонаті ставало дедалі напруженішим. Нам буквально наступали на п’яти кілька команд — ЦСКА, «Спартак», «Авангард», «Нафтовик» і «Пахтакор». Різниця в очках була мінімальною — одне або два. На зборах динамівці говорили, що треба тепер не тільки не допускати справу до поразок, але й звести до мінімуму навіть нічиї. Кожне очко ставало дорогоцінним. І колектив узяв себе в руки. Дві поразки підряд відіграли роль холодного душу після успіхів в перших п’яти турах. Все ще рівняючись в основному на «Торпедо», ми хотіли зберегти хоч би «пристойну» відстань у два очка.
Очевидно, про це ж мріяли і автозаводці. Вони хоч і здобували перемоги, але надто вже важко. В усякому разі там, де можна було чекати від них розгромних рахунків, автозаводці задовольнялись скромною перевагою в один гол. Таких перемог у першій половині відбіркових ігор у них було аж п’ять. Ми дивувалися з цього, думали, що москвичі зберігають сили для фінальної частини першості країни. Але все частіше спадало на думку, що у торішніх чемпіонів країни не все гаразд. Якщо так, то в розподілі сил на всесоюзній футбольній арені відбулись приємні для нас зміни. Проте остаточно можна було б упевнитись в цьому лише після безпосередньої зустрічі з лідером першої підгрупи.
У двох наступних турах нам вдалося добитись перемог, завдяки чому дистанція між нами і автозаводцями скоротилась до одного очка, бо вони зіграли внічию з армійцями Ростова. Столичні армійці здобули в чотирьох іграх вісім очок і, кажучи образно, ми відчували їхній подих на своїй потилиці. Ще на крок позаду йшов грізний «Спартак», який і досі шукав найефективнішого варіанту основного складу. На одному рівні з ним був і «Авангард». Він вражав усіх стабільністю своїх результатів. Отже команди йшли плече в плече, і кожну мить будь-яка з них могла не тільки наздогнати, але й випередити нас. Так і закінчились перші десять турів — половина дистанції попередніх ігор. «Торпедо» — 17 очок, «Динамо» (Київ) — 15, «Авангард» — 15, ЦСКА — 14 і «Спартак» — 13 очок.
Найцікавішою грою в останніх турах був наш матч з ЦСКА. В цій грі обидві команди доклали чимало зусиль, щоб здобути перемогу, але погодились на тому, що записали в свій актив лише по одному очку. Про гостроту боротьби свідчить той факт, що протягом одного матчу двічі призначались пенальті — в наші і армійські ворота. І в обох випадках воротарі парирували удари. Таке трапляється нечасто.
Здавалось, ми виконали своє завдання, не дали автозаводцям набагато випередити себе. Але вже початок другої половини попередніх ігор вніс істотні зміни в становище на чемпіонаті. Торпедівці, нарешті, розігрались, а ми знизили темпи просування вперед. У трьох турах вони взяли шість очок, а ми тільки чотири. Інтервал збільшився, але наш настрій залишався бойовим.
Запам’ятався матч з московським «Спартаком». Ми його виграли з таким же рахунком, з яким програли в Москві — 2:0. Але не це головне. Я надовго запам’ятав голи, забиті Каневським. Таку майстерність демонструє далеко не кожний форвард, навіть з числа членів збірної команди СРСР.
