Так, усе ясно! Ми тепер майже цілком певні, що титул чемпіонів країни вперше завоює не московська команда — вперше за двадцять п’ять чемпіонатів Радянського Союзу. Але на всякий випадок нам потрібні ще два очка. Толі навіть теоретично нас не зможе наздогнати жодна команда.
Коли ми повернулися до Києва, де мали грати знову з «Авангардом», нам не раз доводилось чути:
— Та й чого вам хвилюватись. Харків’яни ж наші земляки. Невже вони не розуміють становища, невже не віддадуть два очка!
Ми тільки розводили руками. Звідки така наївність? Хіба в радянському спорті можливі компроміси з совістю, з поняттям спортивної честі? Ні, ми знали, що харків’яни не складуть зброї, не подарують нам два очка, як не подарували б їх і ми. Якщо ти справді сильний, доведи це на ділі. А різні комбінації — це не для радянських спортсменів.
У день матчу ми побачили, що наші прихильники почали «боліти» по-новому. Вони з’явились на стадіон, з транспарантами і закликами, написаними білими літерами на червоних полотнищах. «Тільки перемога!», «Динамівці, давайте золото!» — читали ми над трибунами.
Кияни підтримували нас. А москвичі прагнули морально підтримати… харків’ян. Перед самою грою на їх адресу надійшла телеграма від торпедівців, в якій вони закликали футболістів «Авангарда» перемогти нас. Якби так сталося, торпедівці могли б ще зрівнятись з нами в заключному турі при умові, що ми і в ньому зазнали б поразки. Звичайно, на такий збіг обставин важко розраховувати, але ж, як відомо, в спорті все трапляється. Ось чому автозаводці надіслали саме таку телеграму.
Матч ми звели внічию — 0:0. Виходячи на гру, ми не знали, що в Ташкенті торпедівці програють «Пахтакору» — грозі фаворитів передостанню свою зустріч з рахунком 0:1. Отже нам залишалось боротись і з харків’янами на повну силу. Але наші земляки знову продемонстрували винятково чіткий захист.
Тут треба сказати, що харків’яни відіграли в цьому сезоні надзвичайно корисну роль для розвитку радянського футбола. Олександр Пономарьов використав бразільську систему побудови оборони, але принципово вдосконалив її. У бразільців три захисники і один півзахисник діють на полі так, що їх взаємне розташування нагадує ромб. А Пономарьов поставив своїх чотирьох захисників по фронту, що помітно зменшило (точніше — звузило) оперативний простір на підступах до штрафного майданчика «Авангарда». В небезпечних ситуаціях до цих чотирьох захисників приєднувалися ще два-три футболісти. Авангардівці інколи йшли навіть на те, щоб тримати в нападі лише двох-трьох гравців. Більше того, вони віддавали суперникові і центр поля, що досі вважалось у нас дуже небезпечним і рискованим. Але далі вони форвардів не пропускали. Ось чим пояснюється той факт, що за весь сезон харків’яни пропустили найменше голів серед всіх інших команд — тільки 25.
Не зуміли зламати їхнього опору і ми. Після фінального свистка судді матчу над стадіоном імені М. С. Хрущова пролунав голос диктора. Він повідомив, що «Пахтакор» взяв гору над «Торпедо». Все! В чемпіонаті була поставлена остання крапка. Ми стали чемпіонами країни, незалежно від результатів останнього туру.
Я дивлюсь на стадіон і не вірю своїм очам: він палає тисячами саморобних смолоскипів. Я багато мандрував по світу, але такого бурхливого прояву радості ніде не бачив. Люди обнімаються, як рідні, цілуються, щось вигукують, і майже в кожного в руках газета, охоплена полум’ям. В небо злітають ракети — білі, жовті, зелені, червоні. Десь взявся і оркестр. По трибунах пробігають проміння прожекторів кінорепортерів. Над стадіоном, заповнюючи вечірнє небо, пливе і шириться нескінченне «Ура-а-а!».
Час розходитись по домівках, але глядачі не залишають трибун. Вони вимагають, щоб їхня улюблена команда знову з’явилась на полі. І хлопці виходять, ледве встигнувши помитись. Їх підхоплюють на руки, несуть повз палаючі трибуни, качають, обнімають, бажають здоров’я, нових успіхів. І ще й ще злітають у небо ракети, гримить «Ура!», штормовими перекатами вриваючись на вулиці Києва, линучи всіма магістралями нашого чудового міста.
А в цей час у роздягальні знімають останні епізоди цього дня кінорепортери, цілуються, поздоровляючи один одного, тренери Соловйов і Пономарьов, а ми, футболісти, приймаємо від своїх поклонників своєрідний приз — дев’ятикілограмовий шоколадний торт.
Але і після цієї перемоги нам не можна відпочивати. Залишається останній матч — з московським «Локомотивом». Сидячи в експресі, який везе нас у столицю, ми говоримо один одному:
— Давайте тепер, коли можна вже не думати про очка, покажемо все, на що здатна наша команда.
— Не забувайте, — нагадує Соловйов, — що в Москві ви вже гратимете як чемпіони. Отже треба довести, що це високе звання дісталося нам не випадково. Покажіть найвищий клас, хлопці!
І команда зіграла цей матч у відмінному стилі. Хлопці діяли вільно і невимушено, імпровізуючи по ходу гри. Якби залізничники відібрали в нас два очка, вони могли б ще боротись за призове місце. Але це було їм не під силу, хоч першими відкрили рахунок вони.
