Наближався час світового футбольного чемпіонату. Але, щоб потрапити в його фінал і поїхати до Швеції, ми повинні були ще виграти відбіркові матчі з командами Фінляндії і Польщі. Збірна Радянського Союзу заздалегідь готувалась до цих відповідальних зустрічей, збирала нові сили, усувала недоліки. Тим часом у моєму особистому житті теж намічалась серйозна подія.
В Ленінграді я часто хворів. Не минало жодної весни або осені, щоб я довгий час не проводив у ліжку. І ось лікарі запропонували мені змінити клімат. Переді мною постала необхідність розпрощатись з прекрасним Ленінградом. Треба було хоч на кілька років переїхати на південь. Але куди?
Кинути футбол я вже не міг. Отже, треба було оселитись у такому місті, де можна було б і підновити здоров’я і грати далі в команді класу «А». Такими командами були «Молдова», «Шахтар», тбіліське «Динамо» і «Динамо» Києва. Я дедалі більше схилявся до киян, звичайно, якщо вони знайдуть можливим прийняти мене в свій колектив.
Бажання переїхати до Києва було не випадковим. Я вже кілька разів побував тут і полюбив чарівну природу України, її столицю, людей. Мені дуже подобалась команда динамівців. Схильність футболістів цього клубу до тонкої комбінаційної гри, їхня неабияка техніка завжди імпонували мені. Можна було б вважати честю для себе, що така команда дасть мені притулок. Очевидно, кияни стежили за моєю грою і дали їй відповідну оцінку, бо коли я звернувся до них, вони одразу погодились на мій переїзд.
Зустріли мене в колективі виключно тепло і сердечно. Сергій Коршунов, Михайло Коман, Віктор Терентьєв, Олег Макаров, Віктор Голубєв, Віктор Фомін, Георгій Граматикопуло, Віктор Каневський, Ернест Юст, Тиберій Попович та інші члени команди буквально з відкритими обіймами прийняли мене в свою дружну сім’ю. Спочатку я думав, що проживу на Україні недовго. Але, забігаючи наперед, хочу сказати, що дуже швидко відмовився від попереднього плану. Я залишусь тут назавжди, бо в цьому благодатному місті знайшов свій справжній дім.
Переїхав я взимку, коли землю вкривав товстим шаром незайманий сніг, коли старі каштани нагадували казкові ялинки — так виблискували на сонці вкриті сріблом гілочки. Дніпро спав під крижаною ковдрою. І все ж зима тут була якась особлива, м’яка, ласкава. І я довго, годинами гуляв по Києву, з радістю знайомлячись з ним.
У Києві я вперше почав грати в футбол на снігу. Це входило в план підготовки команди. Здавалось, що мчиш по полю на ковзанах, і треба було здобути неабияку спритність, щоб втримати рівновагу і навіть у таких умовах правильно контролювати м’яч, грати в темпі і точно. Це була для мене незнайома і корисна школа.
А весняний тренувальний збір ми провели в Мукачеві. Досі я ніколи не бував в Закарпатті. А побувавши там, дуже захопився природою цього куточка республіки. Не знаю як кому, а мені хочеться порівняти Закарпаття з Швейцарією і думаю, що таке порівняння буде вірним.
Закінчились тренування, починався новий сезон — 1956 року. Чемпіонат країни вступав у свої права і мушу сказати, що я чекав його з таким же нетерпінням, як колись чекав першого свого матчу в класі «А». Хотілось якомога скоріше ділом відповісти своїм новим товаришам на їх щире ставлення до мене, на їхню гостинність. Я хотів також показати керівникам команди, зокрема тренеру Олегу Олександровичу Ошенкову, що вони недарма дали згоду на мій перехід у «Динамо». Щоправда, мій піднесений настрій був дещо зіпсований тим, що перший матч нового чемпіонату динамівці Києва проводили проти одноклубників з Ленінграда — моїх недавніх земляків.
Ця зустріч відбулась у Баку. З перших же хвилин гри українці взяли ініціативу в свої руки і вже не втрачали її аж до фінального свистка. Ми ж першими і відкрили рахунок. А потім, незважаючи на явну територіальну перевагу киян, м’яч довго не хотів вдруге перетнути лінію воріт команди Ленінграда.
Я почував себе непогано, бо мені здавалось, що грав я корисно для свого колективу. Аж ось трапилось те, що в спорті вважається трагедією. Під час атаки ленінградців, коли я відтягнувся на свій штрафний майданчик для допомоги захистові, м’яч несподівано ударився об мою руку, і суддя призначив пенальті в ворота київського «Динамо». Штрафний удар, природно, був реалізований, рахунок став нічийний. День, до якого я готувався як до свята, був зіпсований. Адже саме через мене команда втратила на самому старті очко, яке, так би мовити, вже лежало в її кишені. А що таке очко в футболі? На старті змагання воно ще не має великого значення. Але на фініші одне очко може вирішити долю призового місця, а то й пересунути команду в середину турнірної таблиці. І це очко втрачено через мене. Було від чого схопитись за голову.
Зате в середині сезону, на Першій спартакіаді народів СРСР, збірна команда України, в основному представлена динамівцями, обіграла тих же ленінградців з рахунком 2:1, і цей реванш дав нам почесне трете місце. Ми повернулись на Україну призерами найбільшого змагання за всю історію радянського спорту. Ми пишались цим.
