— Ти справді його кохаєш, — промовила тихо.
— Так, — відповіла Тамара. — Страшенно.
* * *
Наступного дня зателефонував Таб і розповів, що французький дрон не зміг запеленгувати сигналу від партії кокаїну й ніде не помітив автобуса.
Абдул зник, не лишивши й сліду.
Мікроавтобус простояв п’ять днів у безіменному лівійському селі в очікуванні, коли із Триполі привезуть новий паливний насос. Селяни розмовляли туарезьким діалектом, якого не знав ніхто з пасажирів, одначе Кія та Есма спілкувалися із жінками за допомогою жестів та усмішок, і в них доволі добре виходило. Харчі привозили з довколишніх сіл, бо одне ніяк не могло прогодувати додаткових тридцять дев’ять голодних ротів, хоч би скільки грошей пропонували.
Хакім стягнув із пасажирів додаткову платню за непередбачений ремонт. Абдул сердито зауважив, що в нього закінчуються гроші, й решта пасажирів його підтримала. Кія ж знала, що він лише так каже, а насправді має великий запас.
Доти всі вже звикли до Хакіма та його озброєної охорони, тому й не боялися сперечатися та торгуватися через додаткову платню. Разом група пережила багато чого, і Кія вже почувалася майже в безпеці. Її думки перекинулися на подорож Середземним морем: тепер її більше лякав той відтинок шляху.
Дивно, але вона не видавалася нещасною. Призвичаїлася до щоденних злигоднів та негараздів. Кія багато спілкувалася з Есмою, своєю ровесницею, але більшість часу проводила з Абдулом, котрий прикипів серцем до Наджі. Абдула просто зачарував розвиток дворічного хлопчика: що малий розумів, чого не міг збагнути та скільки всього дізнавався щодня.
— Про таке я не думав уже дуже давно, — сказав якось він.
Кія не знала, про що він, але вже затямила: на запитання про його минуле відповіді не отримає.
Якось прокинулися в густющому тумані, що вкривав усе навкруги тоненькою плівкою роси. Хоч і рідко, таке часом траплялося навіть у пустелі. З порогу однієї хати годі було розгледіти сусідню, звуки чулися приглушено, кроки й розмови — ніби з-за стіни.
Кія прив'язала Наджі до себе мотузкою, боячись, що як відпустить далеко, вже не знайде. Вони з Абдулом просиділи разом цілий день, не бачачи майже нікого. Запитала в нього, чим планує заробляти на життя у Франції.
— У Європі платять чоловікам, які допомагають підтримувати фізичну форму, — відповів він. — Це називається особистий тренер, і можна брати до ста доларів за годину. Для цього потрібно мати спортивний вигляд, але вся робота зводиться до того, щоб казати людям, які вправи виконувати.
Кії було тяжко таке збагнути. Вона не могла второпати, як купу грошей платять ні за що. Їй належало ще багато чого дізнатися про європейців.
— А ви? — спитав він. — Що пороблятимете?
— Головне доїхати, а там буду рада будь-якій роботі.
— Але що цікавить найбільше?
Усміхнулася.
— Я хотіла б мати рибну крамничку. Знаюся на рибі. Думаю, у Франції вона трохи інша, але я швидко навчуся. Закуповуватиму свіжий товар щодня, а зачинятимуся, тільки як усе продам. Коли Наджі підросте, зможе допомагати мені й навчатися вести справу, а коли постарію, перебере магазин собі.
Наступного дня чоловік на верблюді врешті-решт привіз насос, допоміг Хакімові встановити його й перевірив, чи все працює як слід.
Коли на світанку знову вирушили в дорогу, взяли курс на захід. Кія згадала, що Абдул уже питав у Хакіма, чому той обрав саме такий напрямок, але цього разу її сусід змовчав. Утім, він не єдиний з пасажирів вважав, що середземноморське узбережжя в іншому боці. На наступній зупинці до Хакіма підійшло двоє чоловіків із запитанням, чому він везе їх геть од місця призначення.
Кія уважно прислухалася, що той відповість.
— Бо так треба! — огризнувся Хакім.—Дорога лиш одна. — Розпитування не вщухали, і врешті він сказав: — Спочатку поїдемо на а вже там звернемо на північ. По-іншому туди можна дістатися лише верблюдом. —Додав уїдливо: — Не подобається — сідайте на верблюдів. Подивимося, хто першим доїде до Триполі.
Кія шепнула Абдулові:
— Ви вірите Хакімові?
Абдул знизав плечима:
— Він брехун і шахрай. Я не вірю жодному його слову. Але це його автобус, він водій, а його охоронці озброєні. Тож нам доводиться йому довіряти.
Того дня вони чимало проїхали. Ближче до вечора Кія визирнула крізь незасклене вікно й побачила жалюгідні сліди людського житла: іржаві бочки з-під пального, картонні коробки, автомобільне сидіння, з якого навсібіч стирчала набивка. Попереду виднілося селище, зовсім не схоже на туарезьке.
Коли автобус під’їхав ближче, перед подорожніми постало декілька будівель зі шлакоблока та купа халуп із палиць, брезенту й килимів. Стояли там і вантажівки. Подекуди територія була обгороджена міцним парканом.
Кія запитала:
— Що воно за місце?
— Схоже на шахтарський табір.
— Золота копальня?
Як і всі, вона знала про золоті копальні в центральній Сахарі, але ніколи їх не бачила.
— Напевно, — мовив Абдул.
Автобус поїхав поміж халуп, і Кія побачила ще більше бруду. На землі між будівлями валялися бляшанки від напоїв і пачки з-під харчів та сигарет.