— На золотих копальнях завжди так брудно?—спитала вона в Абдула.
— Частина з них має ліцензії від лівійської влади, тож там змушені дотримуватися законів про охорону праці, але більшість — просто копальні без будь-якого законного статусу. Там правила не діють. Сахара занадто велика, щоби простежити за всіма. Найімовірніше, це нелегальна шахта.
Байдужими поглядами автобус проводили брудні чоловіки. Було серед них і декілька охоронців, бородатих молодиків з автоматами. Кія так і думала, що на золотій копальні без охорони ніяк. Помітила цистерну й чоловіка, що наливав воду людям з кухлями та пляшками. Зазвичай селища в пустелі виростали навколо оаз, проте копальні влаштовували там, де було золото, розважила вона, тому воду шахтарям привозили машинами.
Хакім зупинив автобус, підвівся і сказав:
— Заночуємо тут. Нас нагодують і виділять стоянку для сну.
Кії не дуже хотілося їсти приготоване в таких умовах.
Хакім продовжив:
— Заходи безпеки тут суворі, бо це золота копальня, тому тримайтеся далі від охорони. Робіть, що хочете, головне — не лізьте через огорожу. Як попадетеся — застрелять.
Кії місце зовсім не подобалося.
Хакім відчинив дверцята автобуса. Гамза й Тарек вийшли надвір і стали, тримаючи автомати. Хакім сказав:
— Ось ми й у Лівії, тож, як було домовлено раніше, перед виходом із буса треба заплатити другу частину суми. Тисяча доларів з людини.
Пасажири запорпалися — хто в сумках, а хто під одягом, шукаючи сховані купюри.
Кії дуже не хотілося розлучалася зі своїми грішми, та вибору не мала.
Нікуди не поспішаючи, Хакім перерахував кожнісіньку банкноту.
Коли всі вивантажилися, до них підійшов охоронець: старший від решти на вигляд, він мав десь тридцять із хвостиком, а в кобурі тримав пістолет замість автомата. Він оглянув пасажирів таким зневажливим поглядом, що Кія аж подумала: «Що такого ми тобі зробили?»
Хакім сказав:
— Це Мохаммед. Він покаже вам місце для ночівлі.
Гамза й Тарек повернулися в автобус, і Хакім поїхав припаркувати його. Двоє джихадистів ночували переважно в салоні, боячись, що транспорт можуть украсти.
Мохаммед скомандував:
— Усі за мною.
Він повів їх звивистими закапелками поміж халуп. Кія йшла одразу за ним разом з Есмою та її рідними. Есмин батько, Вахед, звернувся до чоловіка:
— Брате, як давно ви тут?
На це Мохаммед гарикнув:
— Замовкни, йолопе старий.
Він привів їх під накриття — три стінки й дашок із гофрованої бляхи. На вході Кія побачила щура, що зі шматком хліба в зубах шуснув у дірку в стіні, немовби на прощання махнувши хвостом.
Світла всередині не було. Узагалі здавалося, ніби електрики там нема.
— Вечерю вам принесуть, — сказав Мохаммед і пішов.
Кія замислилася, хто ж дасть їм харчі. Вона підготувала собі клаптик землі, розчистивши її шматком картону замість віника. Дістала ковдри, свою та Наджі, й поклала їх згорнуті біля сумки, позначаючи місце.
Абдул сказав:
— Піду прогуляюся.
— Я з вами, — мовила вона, беручи на руки сина. — Можливо, тут є де помитися.
Стояв вечір, але ще не сутеніло. Знайшовши рівну стежину через табір, попростували нею. Кії подобалося йти поруч із Абдулом, несучи Наджі. Вони були майже як сім’я.
На неї суворо глянула одна жінка, потім — чоловік. Абдул промовив:
— Сховайте хрест під одяг. Здається, вони тут екстремісти.
Кія навіть не думала, що її срібний хрестик на ланцюжку видно. Пригадала, що, на відміну від Чаду, Лівію населяли переважно мусульмани-суніти, а християни були абсолютною меншістю. Швиденько заховала хрестика.
Нашвидку збиті халупи громадилися довкола великої будівлі зі шлакоблока. Перед нею, наглядаючи за двома великими казанами на відкритому вогні, стояла огрядна жінка в чорному хіджабі, з-під якого виднілися тільки очі. Від їжі не линув характерний для африканських страв пряний аромат, і Кія здогадалася, що та готує пшоняну кашу. А в будівлі, напевно, склад провізії. Позаду лежала велика купа смердючих лушпайок від овочів і порожніх бляшанок.
Хоча частина табору, в якій розмістили мігрантів, була єдиною такою. Решта території складалася з трьох великих загороджених ділянок, де панували чистота й порядок.
На одній із них облаштували стоянку з десятком чи трохи більше машин. Кія нарахувала чотири пікапи, якими, імовірно, возили золото й провізію, два великі цистерновози, як той, з якого роздавали воду, і два великі чорні джипи («Ці, — подумала вона, — призначені для поважних людей, можливо, власників шахти»). Стояв там і великий бензовоз, що відразу впадав у вічі. На його боці, пофарбованому в жовтий та сірий, було зображення чорного шестилапого дракона й напис
На широкій брамі був натягнутий ланцюг і висів замок. За огорожею стояла невелика будка охорони. Біля воріт знудьговано курив чоловік з автоматом. Кія здогадалася: коли стемніє, він піде в будку — ночі в пустелі холодні.
— З Північної Кореї, — бовкнув Абдул сам до себе.
— Він? — перепитала Кія, озираючись на охоронця. — Ні.