Тамара ще ніколи не бувала в президентському люксі. Проминувши невеликий передпокій, увійшли в простору кімнату. Двері з одного боку виходили в їдальню, де розкладав на стіл серветки офіціант. З протилежного — вже подвійні, певно, вели в спальню.
Табові батьки сиділи на рожевому дивані. Тато підвівся, мати ж не встала. Обоє — в окулярах, яких Тамара не бачила на фото. Смаглявий, з виразними рисами Малік був у темно-синьому блейзері, білосніжних штанях і смугастій краватці — француз, вбраний по-англійському, але з більшим лоском. Бліда й струнка Анн — вродлива старша жінка в лляній сукні кремового кольору із цупким коміром і пишними рукавами. Саме так Тамара їх і уявляла: заможна родина з гарним смаком.
Французькою Таб представив усіх одне одному. Тамара промовила заздалегідь приготовлену фразу:
— Рада нарешті познайомитися з батьками цього прекрасного чоловіка.
Анн усміхнулася у відповідь, хоч і прохолодно. Кожна мати пораділа б таким словам про свого сина, але її вони не вразили.
Усі сіли. На кавовому столику стояли чотири келихи й відерце з льодом, у якому охолоджувалося шампанське. Налити його увійшов офіціант, і Тамара помітила, що напій — вінтажний «Траверс». Звернулась до Анн:
— Ви завжди п’єте шампанське власного виробництва?
— Досить часто, щоб перевірити витримку, — відказала Анн. — Зазвичай ми дегустуємо напої в погребах і даємо таку змогу закупникам та винним оглядачам, що приїжджають у нашу реймську винокурню з усього світу. А ось досвід наших споживачів зовсім інший. До того як вони скуштують напій, він подолає тисячі кілометрів, та й зберігати його можуть у невідповідних умовах.
Таб перебив її:
— Коли я навчався в Каліфорнії, то працював у ресторані, де вино тримали в шафці біля плити. Як замовляли шампанське, пляшку спочатку клали на п’ятнадцять хвилин у морозильник.
Він весело засміявся, проте мати не поділяла його настрою.
— Як бачите, шампанському потрібна й та якість, котрої дегустації в погребі не покажуть: витривалість. Ми виготовляємо вино, що не втрачатиме смаку навіть у далеко не ідеальних умовах.
Лекції Тамара не очікувала. З іншого боку, це було цікаво. А ще вона зауважила, що Табова мати аж надто серйозна.
Відпивши шампанського, Анн промовила:
— Не зле.
Тамарі ж воно здалося пречудовим.
Розмовляючи, Тамара нишком оцінювала аксесуари Анн. Під пишними рукавами сукні, на її лівиці виглядав гарненький годинник фірми «Траверс», а на правиці — три золоті браслети.
Тамара не планувала говорити про прикраси, але Анн, помітивши її кулон, прокоментувала:
— Такого я ще не бачила.
— Сама зробила, — відповіла Тамара й пояснила, що це вістря туа-резької стріли.
— Як оригінально, — зауважила Анн.
З досвіду спілкування з американськими поважними жінками Тамара знала, що
Таб поцікавився в батька про діловий бік поїздки.
— Усі головні зустрічі заплановані тут, у столиці, — відповів Ма-лік. — Думаю, зайве нагадувати, що все керівництво країни перебуває в цьому місті. Але доведеться ще злітати в Добу — подивитися на свердловини. — Повернувшись до дружини, пояснив: — Усі тутешні нафтові родовища розташовані на південному заході країни.
Таб спитав:
— Але що саме ти робитимеш у Добі та Нджамені?
— В Африці бізнес—дуже особиста річ, — мовив Малік. — Дружити з людьми часом навіть важливіше, ніж пропонувати їм вигідні договори. Найефективніша стратегія тут — дізнаватися, що не вдовольняє потенційних партнерів і намагатися перетягнути їх на свій бік.
Наприкінці обіду Тамара склала собі чітке уявлення про пару.
Обоє були тямущі ділові люди — розумні й рішучі.
Малік — товариський і неквапливий, Анн — приємна, але холодна, як її шампанське.
Завдяки щасливому збігу обставин та генів Таб успадкував батькову добру натуру й материну вроду.
Тамара з Табом пішли з обіду разом.
— Вони чудова пара, — сказала вона йому у вестибюлі.
— А мені здалося, що атмосфера була напружена.
Вона поділяла його думку, але тактовно промовчала. Натомість запропонувала дещо:
— Поведімо їх завтра на вечерю в «Аль Кудс». — Це був їхній з Табом улюблений ресторан, тихий арабський заклад, куди не ходили європейці й американці. — Там нам усім буде затишніше.
— Чудова думка, — мовив Таб, а тоді опам’ятався: — Але там не подають вина.
— А батькам це важливо?
— Матері ні, а ось тато, певно, захоче випити. Перед тим, як іти туди, пригостімо їх шампанським у мене.
— І скажи, що можна вдягатися неформально.
— Спробую їх переконати!
— Ти справді працював на кухні ресторану в Каліфорнії? — усміхнулася вона.
— Так.
— Я чомусь вважала, що тебе утримували батьки.
— Вони справді давали мені немалі гроші, але я був молодим, дурним — і в один семестр витратив усе. Просити їх соромився, тому влаштувався в ресторан. Мене цікавив новий досвід, тим паче це була моя перша робота.
«Молодим, але не таким уже й дурним», — подумала Тамара. Йому стало характеру розв’язати власні проблеми самотужки, а не благати в мами з татом про допомогу. Їй це сподобалося.