— Але ж це рабство!
— Немає тут рабства. Роззирнися: ніде жодного муру. Можеш іти, куди й коли хочеш.
Та це однаково рабство, подумав Абдул. Пустеля надійніша за всякий мур.
Нарешті картинка склалася. Він міркував, що вабить людей сюди, аж тепер усе зрозумів. Вони приходять сюди не самі, а потрапляють у полон.
Цікаво, скільки отримав Хакім? Напевно, по парі сотень за людину. Коли так, то він збагатився на сім тисяч двісті доларів. Порівняно з доходом від продажу кокаїну — дрібниця, але Абдул підозрював, що більша частина прибутку йде джихадистам, а Хакім отримує лише платню як водій. Це також пояснило б, чому в дорозі він так завзято витрушував з мандрівників кожну зайву копійчину.
Мохаммед сказав:
— У нас тут діють правила. Найголовніше — жодного алкоголю, азартних ігор і брудних одностатевих зносин.
Абдулові захотілося спитати про покарання, але він вирішив не привертати зайвої уваги. Остерігався, що й без того вже потрапив у поле зору Мохаммеда.
— Якщо хочете сьогодні повечеряти, починайте працювати негайно, — провадив той. — Жінки — на кухню до Рахіми. Чоловіки — за мною.
Мохаммед підвівся і пішов.
Абдул із рештою чоловіків посунули за ним. Плентаючись брудною стежкою, вони чули, як гучнішав дзенькіт кувалди. Більшості з мігрантів не було й тридцяти, тож хоч як буде тяжко, роботу вони потягнуть. На відміну від Вахеда.
Озброєний охоронець відчинив ворота, що вели до копальні, й усі зайшли.
В очах чоловіків за огорожею відбився мертвий погляд людей, для яких і надія, і розпач залишилися в далекому минулому. Вони не розмовляли, взагалі не проявляли жодних емоцій, тупо луплячи по каменюках, поки ті не розбивалися, після чого переходили далі. Усі були в традиційному вбранні, яке, однак, уже розлазилося. Бороди вкривала пилюка. Час від часу робили перерву, щоб піти до цистерни з водою сполоснути рота.
Абдула спершу здивувало, що всі вони м’язисті й жилаві, аж тут він збагнув, що слабші, певно, померли.
Визначити наглядачів було легко за кращим одягом. Вони уважно відстежували процес подрібнення каменів.
Мохаммед видав новоприбулим кувалди з довгими дерев’яними держаками й масивними залізними головами. Абдул зважив свою в руці. На перший погляд — міцна, у доброму стані. Джихадисти відзначалися прагматизмом, адже низькоякісні інструменти сповільнювали видобуток золота.
Вахедові єдиному не видали кувалди, й Абдулу відлягло. Отже, старому приготували якусь легшу роботу. Але не так сталося, як гадалося. Мохаммед підвів його до ями та з посмішкою наказав братися за відбійний молоток.
Усі завмерли в очікуванні.
Секція землі, призначена для буріння, була позначена білою фарбою, та Вахед не міг ані підняти молотка, ані доволочити його туди. Він насилу тримав його рівно, що неабияк потішило молодих наглядачів, хоча Абдул і відзначив, що старші дивляться на них із докором.
Вахед поставив молоток вертикально, спершись на нього, щоб не впасти. Абдул ніколи сам не працював таким інструментом, але розумів: стояти треба за, а не над ним, і тримати під кутом, держаком до себе, щоб не поранитися, як раптом спорсне різець. Так Вахед тільки покалічиться.
Старий, схоже, і сам збагнув це, тому не поспішав запускати інструмент.
Мохаммед кивнув на важіль і жестом показав, як заводити агрегат.
Абдул знав, що коли втрутиться — вскочить у халепу, але не міг стриматися.
Підійшов до ями. Мохаммед сердито відмахнувся від нього, але він на те не зважав. Узявся за ручки відбійника. Важив інструмент добрих тридцять-сорок кілограмів. Вахед вдячно відступив убік.
Мохаммед сказав:
— Ти що собі надумав? Хіба тобі казали робити це?
Абдул пустив його слова повз вуха.
Він розумів, що робітників спеціально вчать користуватися відбійним молотком, але вирішив імпровізувати. Не поспішаючи, перетягнув його до невеличкої розколини на дні ями та вставив різець. Відійшов на крок, щоб інструмент стояв під кутом. Міцно взявшись за ручки, сіпнув і відпустив важіль. Різець раз ударив об породу, пустивши хмарку пилу. Абдул ще раз смикнув за важіль, тепер уже впевненіше, і радо відчув, як лезо вгризлося в камінь.
Мохаммед скипів від люті.
Підійшов ще один чоловік, який одразу привернув увагу Абдула.
На вигляд він був зі Східної Азії: певно, кореєць.
Абдул поглянув на його щільні молескінові штани й чоботи, сонцезахисні окуляри й жовтий пластиковий козирок. У руці чоловік тримав банку фарби, схожу на одну з тих, якими користуються графітники в Нью-Джерсі, й Абдул зрозумів: він визначає, яку секцію ями свердлити далі. Безперечно, чоловік був геологом.
Він погукав до Мохаммеда ідеальною арабською:
— Давай-но вже всім роботу, годі байдикувати! Акіме! — звернувся до кремезного робітника у бейсболці на лисій голові.
Той підійшов і взяв в Абдула молоток.
Геолог промовив:
— Дивись, як робить Акім, і вчися.
Новоприбулі стали до роботи, і копальня запрацювала, як і зазвичай.
Хтось вигукнув:
— Самородок!