Йдучи територією посольства крізь ранкову прохолоду, вона зустріла Сюзан Маркус. Замість службової форми, яку традиційно носять у штабі, Сюзан була одягнена в бойовий однострій і берці. Либонь, не дарма або ж просто Сюзан так більше подобається. Тамара запитала:
— Дрон знайшовся?
— Ні. Ви щось чули?
— Як і раніше, я підозрюю Генерала, але не маю доказів.
— Я теж.
Тамара зітхнула.
— Боюся, Декстер не сприймає проблеми серйозно. Каже, в армії зброя постійно губиться.
— Частково він має рацію, проте це зовсім не має бути нормальним явищем.
— Але він мій бос.
— У будь-якому разі, дякую.
Відтак розійшлися в різні боки.
Для навчань ЦРУ забронювали конференц-залу. Офіцери розвідки вважалися — або ж думали, що вважаються, — просунутішими від звичайних працівників посольства, тому дехто з молодих сьогодні вирядився у футболки з рок-гуртами й старі джинси замість звичніших у спеку полотняних штанів і сорочок з коротким рукавом. Лейла Моркос прийшла у футболці з написом: «Нічого особистого. Я сучка з усіма».
У коридорі Тамара зустріла Декстера та його керівника, Філа Дойла, який, хоч і базувався в Каїрі, мав обов’язок наглядати за всією Північною Африкою. Обидва були в костюмах. Дойл звернувся до Тамари:
— Щось чути від Абдула?
— Нічогісінько, — відповіла. — Він або застряг у якійсь оазі в зламаному автобусі, або ж об’їздить околиці Триполі в пошуках мобільного сигналу.
— Сподіваймося на те.
— Я давно чекала цього курсу, — збрехала Тамара й, повернувшись до Декстера, додала: — Але мушу піти раніше.
— Нікуди ти не підеш, — відказав Декстер. — Навчання обов’язкове для всіх.
— О третій мені призначено зустріч з інформатором. Більшу частину дня я проведу тут.
— Перенеси зустріч.
Тамара потамувала роздратування.
— Це може бути важливо, — вичавила вона із себе, силуючись не видавати гніву.
— Хто інформатор?
Тамара стишила голос:
— Харун.
Розсміявшись, Декстер кинув Дойлу:
— Він не такий важливий для операції. — Обернувся до Тамари й сказав: — 3 ним у тебе була лише одна зустріч.
— На якій він дав мені цінні відомості.
— Яких не вдалося підтвердити.
— Відчуваю, це правда.
— Знову жіноча інтуїція. Вибач, але цього замало. Перенеси зустріч. Декстер потягнув Дойла в конференц-залу.
Діставши телефон, Тамара відповіла Харунові одним-єдиним словом: «Завтра».
Увійшла в залу й зайняла місце, чекаючи початку тренінгу. За хвилину завібрував телефон, і вона прочитала повідомлення: «Віддам за одинадцять доларів».
«Завтра об одинадцятій, — подумала вона. — Без проблем».
* * *
Музей розташовувався кілометрів за п’ять від американського посольства. Дороги були вільні, тож Тамара приїхала на зустріч завчасно. Посеред парку височіла нова модерна будівля. Перед нею, у фонтані, однак без води, стояла статуя Матері Африки.
Вона вийняла синій шалик із помаранчевими колами й пов’язала на голову — раптом Харун забув, яка вона. Ходила переважно з покритою головою, що в поєднанні з традиційною сукнею та штанами уподібнювало її до сотень тисяч жінок у місті.
Щойно ввійшла в музей, одразу збагнула: це не найкраще місце для таємної зустрічі. Вона ж бо уявляла, що вони розчиняться в натовпі, однак усередині було майже безлюдно. Щоправда, нечисленні відвідувачі скидалися на туристів, тому, як пощастить, ніхто з них не впізнає Тамару чи Харуна.
Вона піднялася до черепа Тумай. Майже безформний, він нагадував старий дерев’яний брусок, заледве схожий на голову. Але воно й не дивно, надто зважаючи, що йому аж сім мільйонів років. Як щось узагалі може зберігатися так довго? Поки вона отак собі міркувала, підійшов Харун.
Убрався по-західному: в камуфляжні штани й просту білу футболку. Вона відчула напругу в його погляді. Харун знову ризикував життям. Однак хай що робитиме, все буде небезпечно. Як джихадист він був зрадником для своїх, і ніщо цього не пом’якшувало.
— Ви мали би прийти вчора, — мовив.
— Не вдалося. Щось термінове?
— Після засідки в таборі для біженців наші суданські друзі прагнуть помсти.
«І так без кінця, — подумала Тамара. — Кожна помста тягне за собою нову».
— Чого вони хочуть?
— Їм відомо, що засідку спланував сам Генерал. Тепер вони жадають убити його.
«Нічого нового», — подумки відзначила Тамара. Ось тільки зробити це буде нелегко. У Генерала потужна охорона. Втім, «нелегко» зовсім не означає «неможливо». Якщо замах вдасться, Чад порине в хаос. Треба бити на сполох. Спитала:
— Як?
— Я ж розповідав вам, що Афганець навчив нас виготовляти пояси шахіда?
«О господи!» — подумала вона.
На поверх піднялося двоє туристів — пара середнього віку в панамах і кросівках. Розмовляли французькою, Тамара з Харуном — арабською, якої, майже напевно, ті не розуміли. Туристи наблизилися до стенда із черепом, Тамара усміхнулася й кивнула їм, шепнувши Харуну:
— Ходімо далі.
Наступна зала була порожня. Тамара спитала:
— Що далі? Як вони планують це зробити?
— Нам відомо, у якій автівці пересувається Генерал.
Тамара кивнула. Це знали всі: довгий «сітроєн», як у французького президента. Такий був один на всю країну, та коли й того замало, на радіаторі в нього майорів синьо-жовто-червоний прапор Чаду.