— Просто розумієш, вони ходили в школу, а отже, не можуть бути справжніми мусульманками.
— І дівчата досі там?
— Багато з них точно вже загинули від кепського харчування, задавнених інфекцій чи просто з туги. Можливо, кілька найсильніших досі живі.
— Я думав, там в’язниця.
— Так і є. В’язниця для гяурів, тобто іншовірців. Ґвалтувати таких не гріх, принаймні так вірять ці злочинці. Чи то кажуть, що вірять.
Абдул подумав про срібний хрестик Кії.
Невдовзі пролунав свисток. Абдул зіп’явся на ноги, відчуваючи, як викручує все тіло. Скільки ще він стоятиме за тим молотком?
Разом вони спустилися в яму. Акім узяв інструмент.
— Я перший, — сказав він.
— Дякую.
Ще ніколи Абдул не вкладав у це слово стільки щирості.
До сказу повільно рухаючись небосхилом, сонце приповзло до заходу, і коли спека спала, біль став нестерпним. Геолог покинув роботу, й Мохаммед дав свисток на завершення дня. Від радості Абдулові аж сльози на очі навернулися.
Акім сказав:
— Завтра тебе призначать на іншу роботу. Так наказав кореєць. Він вважає, що сильніші потрібні живими. Але післязавтра знову повернешся до молотка.
Так Абдул збагнув, що доведеться звикати—або ж спромогтися на те, чого не вдалося іншим: втекти.
Поки всі зморено чалапали до брами, зчинилася буча. Наглядачі схопили одного з робітників, невеличкого чорнявого чоловіка. Відтак двоє попід руки вивели його геть, а Мохаммед ішов слідом, лаючи бідолаху. Схоже, вимагав від нього щось виплюнути.
Решта наглядачів, загрозливо піднявши автомати, щоб ніхто не здумав суперечити, наказали робітникам вишикуватися в шерегу й чекати. Абдула охопило млосне передчуття, що зараз він побачить покарання.
До робітника підійшов четвертий охоронець і вдарив його по потилиці прикладом автомата. З рота чоловіка на землю щось випало, й один із наглядачів підняв це.
Розміром із двадцятип’ятицентову монетку, річ була тьмяно-жовтого кольору: золото.
Чоловік намагався вкрасти золотий самородок. Цікаво, на що він планував його витратити? Тут було неможливо нічого купити. Напевно, думав заплатити комусь за звільнення.
Наглядачі здерли з нього лахміття, кинули голим на землю і взяли свої автомати за цівки. Прикладом свого Мохаммед зацідив сердезі в обличчя. Той із криком затулився руками, але джихадист ударив йому між ніг. Коли чоловік схопився за пах, дістав ще один удар в лице. Мохаммед кивнув решті, й кожен почав лупити, високо замахуючись для сильнішого удару. Били в такому розміреному ритмі, що було ясно: карають вони не вперше.
Коли чоловік кричав, з рота йому бризкала кров. Вони не припиняли молотити його по голові, промежині, руках та ногах. Тріщали кості, лилася кров, і Абдул усвідомив, що після такого бідолаха не оклигає. Він скрутився калачиком, і його крики перейшли у тваринне скавчання. Побиття тривало, не припиняючись, навіть коли робітник замовк і вже не рухався. Охоронці далі гамселили непритомне тіло, допоки воно зовсім утратило людську подобу.
Нарешті втомилися. Їхня жертва давно вже не дихала. Мохаммед присів біля нього, послухав серце, перевірив пульс.
За хвилину встав і звернувся до решти робітників:
— Підійміть його, винесіть за територію та закопайте.
Рано-вранці Тамара отримала есемес: «Джинси коштують п’ятнадцять доларів».
Це означало, що розчарований джихадист Харун призначив їй зустріч сьогодні о п’ятнадцятій. Місце обрали ще минулого разу: Національний музей, біля славнозвісного черепа, якому було щонайменше сім мільйонів років.
Вона напружилася. Певно, це щось важливе. Адже зустрічалася з ним лише раз, і тоді він дав їй цінну інформацію про невловного аль Фарабі. Цікаво, які новини принесе сьогодні?
Можливо, йому відомо щось про Абдула? Коли так, найімовірніше, це будуть погані новини: агента могли викрити, полонити або й убити.
Того дня у нджаменській резидентурі ЦРУ проводили навчання на тему кібербезпеки. Утім, Тамара подумала, що їй вдасться піти трохи раніше.
Снідаючи йогуртом із динею, ввімкнула
Головною новиною того дня стала вимога японських радикальних націоналістів завдати удару аерокосмічними силами, озброєними понад трьома сотнями винищувачів, по північнокорейських військових базах. Тамара не думала, що японці ризикнуть воювати з Китаєм, але все було можливо — особливо зараз, коли баланс порушився.
Табові батьки полетіли додому — хоч якийсь позитив. Тамара відчувала, що змогла пробитися крізь захисну шкаралупу Анн, але довелося докласти чималих зусиль. Якщо колись таки вдасться переїхати в Париж і жити там із Табом, доведеться постаратися, щоб здобути прихильність його матері. Але Тамарі це до снаги.