Харун провадив далі:
— На вулиці біля президентського палацу влаштують засідку, а коли машина виїде, кинуться на неї та підірвуть себе. Вони вірять, що так потраплять у рай.
— Дідько.
«Це може спрацювати», — подумала Тамара. Палац надійно охороняли, але час від часу Генералу доводилося покидати його територію. Машина в нього, може, й броньована, але від бомби не захистить, особливо, якщо заряд буде потужний.
Одначе, дізнавшись про змову, ЦРУ здатне попередити Генералову охорону, котра вживе додаткових заходів.
— Коли вони планують це зробити?
— Сьогодні, — відповів Харун.
— Тільки не це!
— Тому я і призначав зустріч ще на вчора.
Вона дістала телефон. Хвильку подумала. Які ще подробиці їй потрібні?
— Скільки буде нападників?
— Троє.
— Можете їх описати?
Харун похитав головою.
— Мені не сказали, кого обрали. Просто повідомили, що це буду не я.
— Чоловіки?
— Може бути одна жінка.
— Як одягнені?
— Напевно, традиційно. Під широким одягом легше сховати пояс. Але я не впевнений.
— Окрім цих трьох, кого ще залучено до операції?
— Нікого. Додаткові люди — додаткові ризики.
— О котрій вони стануть на позицію?
— Повинні вже бути там.
Тамара набрала штаб-квартиру ЦРУ.
Виклик не пройшов.
Харун пояснив:
— Афганець навчив нас вимикати міську телефонну мережу.
Тамара вирячилася на нього.
— Тобто ІДВС вимкнула телефони в усьому місті?
— Доки служби не придумають, як це полагодити.
— Мені треба йти.
Вона швидко попрямувала до дверей. Харун кинув їй услід:
— Успіхів вам!
Вона швидко збігла сходами й попрямувала на стоянку. Машина вже чекала на неї з увімкненим двигуном. Заскочивши в салон, кинула:
— У посольство, швидко.
Дорогою її обсіли думки. В амбасаді вона може звернутися напряму до ЦРУ, але що вони вдіють без зв’язку? Краще йти одразу в президентський палац. Проте її там не знали й не пустять так швидко. Та й чи повірять охоронці дівчині, що торочить щось про загрозу життю Генерала?
Згадала про Каріма. Він зможе безперешкодно пройти в палац і швидко передати інформацію очільнику Генералової охорони. Але де його зараз шукати? Ще не полудень, тому він може бути в кафе «Каїр», неподалік музею. Спочатку треба перевірити там, а як не знайде його — поїде в центр, у готель «Ламі».
Вона молилася, щоб Генерал не виїжджав із палацу в наступні кілька хвилин.
Повідомила водія про зміну планів — і вже за лічені хвилини була біля кафе. Швидко забігла всередину і з неабияким полегшенням застала там Каріма. Ледве встигла: він одягав піджак, готуючись іти. Раптом їй чомусь стрельнуло в голову, що Карім погладшав.
— Як добре, що ви тут, — сказала вона. — ІДВС поклала телефонний зв’язок.
— Справді?
Накинувши піджак, він вийняв із кишені телефон і поглянув на екран.
— Ваша правда. Я й не знав, що вони на таке здатні.
— Я щойно говорила з інформатором. Вони планують убити Генерала.
Карім ошелешено роззявив рота.
— Що, зараз?
— Я подумала, треба насамперед сказати вам.
— Авжеж. Як вони планують це зробити?
— Три шахіди біля брами палацу пантрують па його машину.
— Хитро. Іншою дорогою пін не поїде, та й автівці там доведеться пригальмувати. Ідеальний час для удару. — Повагавшись: — Наскільки надійне джерело?
— Каріме, жодному інформатору не можна довіряти повністю — це ж, по суті, зрадники. Але я вважаю, мій сказав правду. Генералові варто перестрахуватися.
Карім кивнув.
— Точно. Таке застереження не можна ігнорувати. Моя машина У дворі.
— Чудово.
Він наготувався йти, аж раптом обернувся:
— Дякую.
— Прошу.
Тамара вийшла через парадний вхід і сіла в машину.
Знову подумала про повернення в посольство і знову вирішила, що там робити нічого. У правилах немає протоколу дій на випадок замаху в умовах відсутності телефонного зв’язку. Згадала, що можна попросити Сюзан Маркус привести свій загін і вистежити нападників. Проте американська армія не мала права діяти без місцевих збройних сил та поліції, тому, якщо вона помилилася, це потягне за собою катастрофічні наслідки. Та й поки накази пройдуть усі необхідні інстанції, буде вже запізно.
Зважилася їхати туди сама. Так хоч зможе оглянути вулицю і спробувати ідентифікувати бойовиків.
Показала водієві дорогу на південь від шосе, що вела прямісінько на проспект Шарля де Голля. Й наказала зачекати за кількасот метрів від входу до палацу, адже стоянки ближче не було.
Перевірила телефон — сигналу досі нема.
Перед брамою зупинився чорний «мерседес», який одразу пропустили. Аби ж то тільки був Карім.
Уперше вона замислилася над тим, як ризикує сама. Будь-якої миті, будь-де на цій вулиці може вибухнути бомба. Якщо це станеться неподалік, вона загине.
Помирати їй не хотілося — тільки не зараз, коли вона зустріла Таба.
Однак смерть — не найгірший варіант. Її може покалічити, й вона залишиться сліпою чи паралізованою.
Затягнула хустку міцніше, бурмочучи сама до себе:
— Що я взагалі роблю?..
Відтак рішуче попрямувала до палацу.