Він не знав, куди поїде Якуб, тож тяжко було спланувати подальші кроки, доводилося лише обмірковувати варіанти. Він спробує зіскочити з машини на під’їзді до села, зайде туди пішки, окремо від Якуба. Далі доведеться вигадати історію, як він туди потрапив. Можна сказати, що на його групу напали джихадисти, і він єдиний, хто врятувався; або ж, що їхав сам на верблюді, але той здох; що він золотошукач, у якого відібрали мотоцикл та інструменти. Ніхто там не помітить його ліванського акценту: мешканці пустелі розмовляли мовами своїх племен, а якщо хтось і знає арабську, то все одно не розрізняє говірок. Далі він піде до Якуба й попросить підвезти. Оскільки Абдул у нього нічого не купував і навіть не розмовляв із ним, був переконаний, що торгівець його не впізнає.
До полудня джихадисти відрядять пошукові загони на схід, у бік Чаду, та на північ. Він матиме значний відрив від переслідувачів, але, щоб випереджати їх і надалі, знадобиться машина. Її купить за першої ж нагоди. Щоправда, потому до проблем додадуться пробиті колеса та інші халепи з автівкою.
Багато чого може піти шкереберть.
Почувши звук мотора, Абдул визирнув, але то була новенька «тойота», двигун її деркотів бадьоро, на відміну од Якубової таратайки. Абдул припав до землі, щільно загорнувшись у сірий халат. Коли машина порівнялася з ним, побачив, що в кузові сидять двоє охоронців з автоматами. «Напевно, везуть золото», — зметикував.
Замислився, куди діватимуть золото. У них має бути посередник, певно, в Триполі, який перетворює метал на гроші й поповнює банківські рахунки, щоб ІДВС міг платити за зброю, машини та решту речей, необхідних для їхніх скажених планів із захоплення світу. «Хотів би я знати його ім’я та адресу, — подумав Абдул. — Розповів би про місце, яке приносить йому статки, а тоді відірвав би до біса довбешку».
* * *
Купаючи Наджі — вона давно навчилася робити це автоматично — Кія вела уявну суперечку з духом своєї матері, яку називала Умі.
«Куди подівся той чужинський красень?» — спитала Умі.
«Він не чужинець, він араб», — роздратовано відказала Кія.
«Який саме?»
«Ліванський».
«Ну хоча б християнин».
«Я гадки не маю, де він».
«Мабуть, утік, а тебе залишив».
«Може, й ваша правда, Умі».
«Ти його кохаєш?»
«Ні. Він мене — теж».
Умі стала руки в боки, як і завжди, коли сердилася. В уяві Кії мати щойно пекла, тому на її сукні лишилися плями борошна — як перед тим, коли стала духом. Дратівливим тоном мати спитала:
«Ну то поясни, чому він такий приязний до тебе?»
«Часом він буває холодним і недружнім».
«Та ти що? А коли захищає тебе й розповідає казки малому, він теж холодний та недружній?»
«Тоді він добрий і сильний».
«І схоже, любить Наджі».
Кія ніжно обтерла Наджі ганчіркою.
«Наджі люблять усі».
«Абдул — багатий араб-католик, за такого треба йти».
«Він не захоче одружитися зі мною».
«Ага! То ти про це вже думала!»
«Він з іншого світу, куди, напевно, і повернувся».
«У який світ він повернувся?»
«Не знаю, але навряд чи він насправді торгівець дешевими сигаретами».
«А хто ж тоді?»
«Поліціянт чи хтось такий».
Умі зневажливо пхекнула:
«Поліціянти від нападників не захищають. Бо й самі злочинці».
«У вас є готові відповіді на всі запитання».
«Доживеш до моїх років, і в тебе будуть».
* * *
Приблизно за годину Абдул нарешті побачив Якубову машину. Чахкаючи, вона сунула під гору, дедалі сповільнюючись і здіймаючи хмари куряви.
Пилюка заховає Абдула, коли він застрибуватиме в кузов.
Лежав нерухомо, вичікуючи слушного моменту.
Крізь вітрове скло побачив лице Якуба, що зосереджено стежив за дорогою.
Коли машина проїхала повз Абдула, його накрило курявою і він схопився на ноги.
А тоді почув ще одну автівку.
Лайнувся.
За гудінням двигуна визначив, що ця новіша й потужніша—либонь, один із чорних «мерседесів», які він бачив на стоянці. Їхала швидко, водій вочевидь наздоганяв Якуба.
Абдул не мав права ризикувати. Пилюга, може, заховає його, а може, й ні: якщо втікача помітять, план провалиться, і тоді смерть неминуча.
Він повалився на землю, натягнув на голову шарф і злився з довкіллям. «Мерседес» прогуркотів повз нього.
Обидві машини перетнули узвишшя і щезли з очей, залишивши по собі стовп куряви. Абдул посунув назад у табір.
Спробу можна повторити. План був дієвий. Просто цього разу не пощастило. Зазвичай по дві машини з табору не виїжджали.
За тиждень він матиме ще одну нагоду.
Якщо доживе.
* * *
За спізнення на роботу Абдула не пустили на денну перерву. Та він розумів, що його покарали б суворіше, якби не був аж таким сильним робітником.
Увечері почувався втомленим і засмученим. «Ще один тиждень у пеклі», — подумав, сидячи біля бараків в очікуванні вечері. Тільки-но вгамує голод, одразу піде спати.
Почув гуркіт потужного двигуна. На територію табору заїхав «мерседес». Його чорний кузов від пилюки став брунатним.
На загородженій стоянці навпроти бараків охоронець із гучним металевим скреготом зняв із високих воріт ланцюга.