Бажання здобути свободу було лише однією зі складових його мотивації. Адже передусім він прагнув знищити це прокляте місце, дивитися, як наглядачів затримують, зброю забирають, а будівлі рівняють із землею, щоб замість табору лишилася гола пустеля.
Знову й знову замислювався він над тим, щоби просто піти, і раз по раз відкидав цю ідею. Орієнтуючись за сонцем та зірками, міг би прямувати на північ і не блукати по колу, ось тільки не знав, де найближча оаза. Поїздка із Хакімом довела, що нерідко тут навіть не видно дороги. Карти не мав, та й навряд чи існувала така, з позначеними крихітними хутірцями при оазах, де рятувалися мандрівники, що йшли пішки або на верблюдах. До того ж йому ще довелося б волочити під пустельним сонцем важку каністру з водою. Шанси вижити були мізерні.
Абдул моніторив транспорт, що заїжджав та виїжджав із табору. Це було нелегко, бо по дванадцять годин на день він мав працювати в копальні, а наглядачі помічали кожен позирк, що затримувався на машинах. Однак він навчився розпізнавати ті, що курсували регулярно. Цистерни привозили воду й бензин, рефрижератори поставляли провізію на кухню, а пікапи їхали навантажені золотом — завжди в супроводі двох охоронців з автоматами — і поверталися з усілякою всячиною: ковдрами, милом та газом для плит.
Бувало, надвечір він бачив, як перед дорогою машини обшукували. Охоронці ставилися до цього дуже відповідально. Заглядали в порожні цистерни й тенти. Перевіряли під сидіннями. Нагиналися й зазирали, чи ніхто раптом не причепився знизу кузова. Якось знайшли чоловіка, що сховався в рефрижераторі, й так його побили, що той помер на другий день. Вони знали, що один утікач може накликати знищення цілого табору — власне те, що й збирався зробити Абдул.
Для втечі він пригледів собі авто із солодощами. Його власником був підприємливий торгівець на ім’я Якуб, який їздив від оази до оази, торгуючи тим, чого селяни не могли виготовити самі чи придбати в радіусі сотні кілометрів. У нього можна було купити популярні арабські смаколики: льодяники-слідочки й м’який шоколад у тюбиках, як для зубної пасти. Пропонував він і комікси про арабських супергероїв: Людину Долі, Срібного Скорпіона та Бураака. А ще сигарети «Клеопатра», кулькові ручки «Бік», батарейки та аспірин. Своє добро тримав у кузові старого пікапа, у сталевих ящиках, які відмикав лише, коли торгував. Товари пропонував переважно охоронцям, бо більшість робітників були або зовсім без грошей, або мали їх дуже мало. Ціни правив низькі, тому й доходи мав, либонь, невисокі.
Перед виїздом Якубову машину оглядали так само ретельно, як і решту, але Абдул придумав, як уникнути обшуку.
Якуб завжди приїжджав увечері суботи та їхав у неділю зранку. Саме була неділя.
Абдул вийшов із табору на світанні, ще до сніданку, нічого не сказавши Кії. Вона буде шокована, дізнавшись, що він зник, проте він не міг ризикувати. Із собою не взяв нічого, крім великої пластикової пляшки води. До початку роботи в копальні лишалося близько години, тож незабаром його відсутність помітять.
Абдул сподівався, що сьогодні Якуб не поїде пізніше ніж зазвичай.
Здолавши кілька метрів, почув голос:
— Гей, ти! Іди сюди.
Мовець ледь помітно шепелявив, і Абдул зрозумів, що то Мохаммед, якому бракувало передніх зубів. Важко зітхнувши, розвернувся.
— Що таке?
— Куди це ти зібрався?
— Посрати.
— А вода нащо?
— Руки вимити.
Мохаммед тільки гмикнув і відвернувся.
Абдул подався до чоловічих нужників, та тільки-но табір залишився позаду, розвернувся і пішов стежкою до роздоріжжя, позначеного купою камінців. Дороги було заледве видно, та придивившись, він побачив, що одна тягнеться прямо — туди, звідки приїхав автобус Хакіма. Вела ця дорога до кордону із Чадом. Роздивився Абдул й інший шлях, ліворуч, який простягався на північ, углиб Лівії. Пам’ятав, що, коли вірити карті, цією стежкою можна дістатися до шосе і так доїхати до Триполі. На схід розкинулося кілька сіл, і Абдул був переконаний, що Якуб обере північний шлях.
Рушив у той бік, видивляючись узвишшя. Під гору Якубовий тягач їхатиме ще повільніше. Абдул планував догнати його, поки той ледве тягтиметься, й заскочити в кузов. Далі він накриється шарфом і решту дороги здолає відносно комфортно.
Якщо, глянувши в дзеркало заднього огляду, Якуб зупинить машину й вийде до Абдула, він запропонує тому вибір: сотню доларів за поїздку до найближчої оази або смерть. Одначе, їдучи пустелею, водій навряд чи озиратиметься.
Абдул дійшов до першого пагорка за кілька кілометрів від табору. Знайшов собі сховок біля верхівки. Сонце висіло низько над обрієм, і він сховався в затінку під каменем. Попивши води, став чекати.