Авто зупинилося, і з нього вийшло двоє чоловіків з автоматами. За ними — ще двоє. Один був високий, одягнений у чорну дишдашу й білу такію[14]. Абдулове серце закалатало, коли він побачив, що в нього сиве волосся і чорна борода. Той неспішно огледівся навкруги, роздивляючись табір холодним байдужим поглядом, зовсім не звертаючи уваги на обдертих жінок, знесилених чоловіків та вутлі халупи, в яких вони жили. Так він міг би оглядати паршивих овець посеред голої пустелі.
Його компаньйоном був східний азієць.
Абдул обережно вийняв кращий телефон і потай зробив знімок.
На дорогу вибіг задоволено-здивований Мохаммед і сказав:
— Вітаю, пане Парку! Радий знову бачити вас!
Подумки відзначивши корейське ім’я, Абдул зробив ще одне фото.
Пан Парк був добре вбраний: чорний полотняний блейзер, легкі брюки та чоботи по щиколотки з рельєфними підошвами. Волосся мав чорне, густе, але кругле обличчя поорали зморшки, тож Абдул здогадався, що йому близько шістдесяти.
Усі навколо ставилися до корейця в окулярах із пієтетом, навіть його високий супровідник-араб. Мохаммед повсякчас усміхався й кланявся, але пан Парк не звертав на нього уваги.
Брудною стежкою вони рушили до майданчика охорони. Високий араб обійняв Мохаммеда за плечі, й Абдул побачив його лівицю. На місці великого пальця був лиш короткий обрубок із криво зарослою шкірою. Неначе бойова рана, що неправильно загоїлася.
Сумнівів у нього не зосталося. Це був аль Фарабі, Афганець, головний терорист усієї Північної Африки, а це — Гуфра, Яма, його штаб. Та попри те, він і сам підлещувався до корейського чиновника. Геолог теж був корейцем. Схоже, золота копальня належить Північній Кореї, яка виявилася залученою в африканський тероризм значно активніше, ніж вважали на Заході.
Абдул просто зобов’язаний поділитися цією інформацією, поки не загинув.
Спостерігаючи за групою, помітив, що аль Фарабі там найвищий, ще й шапочка додавала йому кілька сантиметрів: розумів-бо, що зріст має справляти враження.
Аж ось побачив Кію, що прямувала в інший бік, несла на плечі плас-тиковий бутель води, перехилившись для рівноваги. Вона, молода, навіть попри дев’ять днів, проведених у неволі, видавалася жвавою та бадьорою, доволі спритно тягнучи важку ношу. Глянула на аль Фарабі, тоді — на двох чоловіків з автоматами й обійшла їх, тримаючись якнайдалі. Як і всі раби, вона розуміла, що зустріч із охоронцями добром не скінчиться.
Та аль Фарабі на неї задивився.
Вона вдала, ніби не помітила цього, й прискорила крок. Одначе приховати вроди не могла, бо, несучи бутель, мусила тримати голову високо, спину—прямо, а стегна під тоненьким бавовняним халатом активно рухалися.
Аль Фарабі йшов далі, але озирнувся через плече і провів її поглядом глибоко посаджених чорних очей. Безперечно, ззаду вона мала не менш спокусливий вигляд, аніж спереду. Той погляд насторожив Абдула. В очах аль Фарабі читалася жорстокість. Такий вираз він помічав на обличчях людей, що роздивляються зброю. «Господи, — подумав він, — тільки б нічого не сталося».
Нарешті аль Фарабі розвернувся й пішов далі. Сказав щось, від чого Мохаммед зареготав і кивнув.
Кія повернулася під тент і поставила важкий контейнер. Підіймаючись, вона стурбовано запитала:
— Хто то такі?
— Гості. Вочевидь вельми важливі, — відповів Абдул.
— Той високий араб так страшно зиркав на мене.
— Тримайтеся якнайдалі від нього, коли це можливо.
— Звісно.
Того вечора вартові поводилися підкреслено дисципліновано: проводили регулярні обходи табору зі зброєю в руках, не курили, не їли й не жартували. Машини обшукували не лише на виїзді, а й на в’їзді. Кудись поділися сандалі та кросівки — всі ходили в берцях.
Кія замоталася в шарф, з-під якого виглядали тільки очі. Деякі жінки покривали голови з релігійних міркувань, тому такий її жест не викликав підозри.
Але це не допомогло.
* * *
Кія боялася, що високий чоловік когось пришле по неї, її замкнуть із ним в одній кімнаті й доведеться робити все, що той захоче. Але тікати не мала куди. У таборі не сховатися. Навіть із барака не вийти, бо Наджі зачне плакати, коли її довго не буде. Споночіло, повітря охололо, Кія забилася в куток стривожена й налякана. Есма взяла Наджі на руки й тихо, щоб не будити решти, розповіла йому казку. Наджі поклав великого пальчика в рота і за кілька хвилин заснув.
Тоді зайшов Мохаммед у супроводі чотирьох наглядачів, двоє з яких були озброєні автоматами.
Кія почула, як Абдул розпачливо охнув.
Мохаммед огледівся довкола, і його погляд зрештою зупинився на Кії. Мовчки показав на неї. Вона підвелася, тулячись спиною до стіни. Відчувши, що мама боїться, Наджі заплакав.
Абдул не скочив на захист Кії. Йому нізащо не подужати п’ятьох наглядачів, які застрелять його без зайвих роздумів, і Кія це знала. Він прикипів до землі, спостерігаючи за подіями з кам’яним лицем.
Двоє охоронців схопили Кію за руки. Від болю вона скрикнула. Та значно гіршим за біль було приниження.
Есма вигукнула:
— Не чіпайте її!
Але того ніхто не слухав.
Усі решта поквапилися відійти, не бажаючи втручатися.