Або ж негайно заб’є на сполох.
Чи застрелить Абдула на місці.
Це був другий найбільший ризик.
Уже близько шести тижнів Абдул не скидав пояса, який видала йому Тамара. Нарешті він його розмотав і зняв верхній шар тканини, залишивши метровий відрізок титанового дроту з ручками по краях. Це був зашморг, давня зброя для тихого вбивства. Змотавши дріт, Абдул узяв інструмент у ліву руку. Тоді глянув на годинник: п’ятнадцять по першій.
Кілька секунд налаштовувався на бій, як завжди перед поєдинками: повна концентрація, нуль емоцій, готовність знищувати. Вийшов зі сховку і виступив на відкриту ділянку, залиту місячним сяйвом.
Попрямував до воріт, ступаючи тихо, але зовсім невимушено дивлячись на охоронця. Розумів, що життя його зависло на волосині, але в ході страху зовсім не відчувалося. Підійшовши ближче, побачив, що вартовий куняє стоячки. Абдул узяв убік і зайшов йому зі спини.
Підходячи, розмотав зашморг, узявся за ручки й зробив петлю. В останню мить вартовий ніби відчув його присутність і, сіпнувшись, почав розвертатися. Абдулу вистачило одного погляду на гладенькі щоки й рідкі вуса, щоб упізнати юнака на ім’я Тахаан. Але хлопець сполошився занадто пізно. Петля вже була на його шиї, й Абдул міцно затягнув її, щосили схопившись за дерев’яні ручки.
Дріт врізався Тахаанові в шкіру, обвивши горлянку. Той спробував закричати, але марно, бо трахею щільно перетиснуло. Потягнувся руками до шиї у спробі послабити тиск, але дріт увійшов глибоко в плоть, почала текти кров, тож зачепитися пальцями не було за що.
Абдул затяг ще сильніше, сподіваючись перетяти постачання крові в мозок і повітря — у легені, щоб Тахаан знепритомнів.
Охоронець упав на коліна, але й далі борсався. Він махав руками, намагаючись схопити Абдула, але той легко ухилявся. Врешті рухи послабшали. Абдул ризикнув озирнутися через плече на житлові будівлі, але там усе було спокійно. Джихадисти спали.
Тахаан зомлів, перетворившись на мертвий вантаж. Не послаблюючи дроту, Абдул опустив його на землю й натиснув коліном на спину.
Глипнув на годинник: вісімнадцять по першій. У ЦРУ навчали, що для вірної смерті людину слід душити п’ять хвилин. Абдул легко міг би робити це ще дві хвилини, але боявся, що хтось вийде й зіпсує все.
У таборі панувала тиша. Абдул озирнувся. Ніде й не шелесне. «Ще трохи часу — єдине, що мені треба», — подумав він. Глянув угору. Яскраво світив місяць, який, однак, сховається вже за годину. Знову перевірив час: ще хвилина.
Подивився на свою жертву. «Занадто молодий», — відзначив він. Авжеж, юнаки здатні на жорстокість, і цей хлопчина сам обрав насильницьку роботу, та Абдулу однаково було шкода забирати життя, яке не встигло навіть до ладу початися.
Пів хвилини. П’ятнадцять секунд. Десять, п’ять, нуль. Абдул відпустив хватку, й обм’яклий Тахаан нерухомо застиг на землі.
Абдул легенько обмотав дріт навколо пояса, закріпивши його дерев’яними ручками. Відтак підняв і повісив на плече Тахаанів автомат.
Після того присів, закинув труп на плечі й знову встав.
Швидко підійшов до дальнього краю махуру й кинув тіло під стіною. Сховати його було ніде, але так воно хоча б не лежатиме на видноті.
Автомат залишив там. Користі з нього не буде жодної: найперший постріл побудить усіх джихадистів, і спробі втекти настане кінець.
Знайшов двері в махур. Засув був на місці — отже, всередині лише рабині, джихадистів нема. Це добре. Не хотілося сутичок, які зчинили б шум. Кію треба забрати так, щоб охорона не прознала, бо перед втечею в нього були ще деякі справи.
Прислухався. Голоси, які чув раніше, вже не звучали. Нечутно підняв засув, прочинив двері й зайшов усередину.
Там стояв спертий дух від людей, які давно не милися й жили в тисняві. У приміщенні не було вікон, тільки самотня свічечка дарувала тьмяне світло. Із шістьох незастелених ліжок чотири займали жінки. Вони не спали, сиділи: такі жінки не лягають допізна, здогадався. Чотири нещасні обличчя дивилися на нього з острахом. «Сприйняли мене за охоронця, який прийшов по секс», — подумав він. Аж ось одна з дівчат обізвалася:
— Абдул!
Він розгледів Кіїне обличчя при тьмяному світлі. Заговорив до неї французькою, сподіваючись, що інші не зрозуміють:
— Ходімо, хутчіш.
Йому хотілося, щоб вона вийшла, поки решта дівчат не збагнули, що сталося, і не пристали до них.
Вона зіскочила з ліжка й хутко підбігла до нього. На ній був звичайний одяг — як і на всіх у холодну сахарську ніч. Одна із жінок устала з місця й спитала:
— Хто ти? Що відбувається?
Абдул визирнув надвір, хотів переконатися, що все спокійно, й повів Кію за собою. Почув позаду інший голос:
— Візьми й мене!
Ще одна сказала:
— Ми всі хочемо піти!
Він хутко зачинив двері й замкнув їх на засув. Волів забрати й решту жінок, але вони побудять охорону і все зіпсують. Бранки гупали у двері, намагаючись відчинити їх, але було вже запізно. Почувши крики відчаю, він сподівався тільки, що вони не розбудять нікого.