На майданчику охорони панувала тиша. Абдул глянув на копальню. Тамтешній вартовий не мав ліхтаря, але він помітив його за вогником сигарети. Чоловік сидів. Абдул не бачив, у який бік той дивиться. Тож розслаблятися було зарано. Скомандував Кії:
— За мною.
Хутко підбіг до паркана й видерся нагору, зупинившись на провсяк, якщо їй потрібна допомога. Триматися там було нелегко, бо отвори в дротяній загорожі мали всього кілька сантиметрів завширшки, й Абдул не знав, чи вистачить йому сили всидіти там і витягнути її. Та переживав дарма, бо вона, сильна й спритна, вилізла скоріше, ніж він устиг зіскочити на землю по той бік.
Допомігши Кії спуститися, він повів її на майданчик для рабів, де охорона їх не помітить. Там, поміж будівлями й шатрами, вони попрямували до свого барака.
Абдулу хотілося знати, що було з нею в махурі.
Часу на розмови не мав, та й мусили мовчати, однак він таки спитав пошепки:
— До тебе приходив той високий?
— Ні, — відповіла вона. — І слава Богу.
Абдула її відповідь, утім, не вдовольнила.
— Хтось іще...
— Не було нікого, крім старої з рушниками. Дівчата казали, так іноді буває. Коли до них не приходять наглядачі, вони називають це «п’ятницею»[15] — вихідним днем.
З плечей Абдула звалився тягар.
За хвилину вони були вже в бараці.
Абдул прошепотів:
— Захопи ковдри й воду, тоді бери Наджі. Приколисай, щоб заснув у тебе на руках, і чекай. Готуйся тікати.
— Так, — спокійно відповіла вона.
Вона не виказувала збентеження чи тривоги. Діяла спокійно й рішуче. «Оце так жінка», — подумав він.
Почув, як до Кії хтось заговорив. Голос належав молодій жінці, тож це, певно, Есма. Кія попросила її говорити тихіше й зашепотіла у відповідь. Усі решта глибоко спали.
Абдул оглянув вулицю. Там нікого не було. Підійшов до стоянки й кинув погляд крізь огорожу. Ніде не помітив руху — ані найменших ознак сторожа, який, певна річ, сидів у будці. Переліз через паркан.
Коли приземлився, ліва нога наступила на щось, чого він не помітив. Почувся металічний скрегіт. Нахилившись, побачив, що то порожня каністра, що прогнулася під його вагою.
Низько присів, закляк, не знаючи, чи почули його в будці. Почекав. Усередині було тихо, руху теж не помітив. Переждавши хвилину, підвівся.
Тепер треба підкрастися до вартового тут, як до Тахаана, і знешкодити, поки той не забив на сполох. Проте цього разу буде складніше. Чоловік сидів у будці, тому за спину йому не зайти.
Можливо навіть, будку замкнено зсередини. Що ж робити?
Абдул нишком посунув стоянкою, вихляючи між машинами. У будці було маленьке віконце, крізь яке охоронець міг наглядати за автів-ками, втім, підкравшись ближче, Абдул не побачив за ним обличчя.
Підійшовши під кутом, помітив на стіні вішак із пронумерованими ключами. Як і очікував, організація тут була на високому рівні. На столі стояла пляшка води, масивні склянки й повна попільничка. Також там лежав автомат охоронця: північнокорейський «Тип 68» — копія відомого радянського автомата Калашникова.
Тримаючись на відстані кількох метрів, Абдул відійшов убік, щоб мати ширший кут огляду. Відразу ж уздрів охоронця, і серце його на мить завмерло. Той сидів на стільчику, закинувши назад голову й роззявивши рота. Спав. Абдул упізнав чоловіка за кудлатою бородою та тюрбаном. Його звали Насір.
Абдул вийняв зашморг, розкрутив його й зробив петлю. Розрахував, що встигне відчинити двері, заскочити й напасти на охоронця до того, як той потягнеться до зброї — хіба що чоловік виявиться надзвичайно спритним.
Абдул уже був готовий напасти, коли Насір раптом прокинувся й поглянув просто на нього.
Здивовано скрикнувши, охоронець схопився на ноги.
Подолавши миттєвий шок, Абдул взявся імпровізувати.
— Брате, прокинься! — гукнув він арабською і кинувся до дверей. Вони були незамкнені. Відчинивши їх, сказав: — Афганець просить машину.
Ступив усередину. Насір стояв з автоматом у руках і дивився на Абдула, нічого не розуміючи.
— Посеред ночі? — перепитав він спантеличено, бо ніхто при здоровому глузді не їздитиме пустелею затемна.
Абдул відповів:
— Насіре, ну ж бо, сам знаєш, який він нетерплячий. «Мерседес» заправлений?
Насір сказав:
— А я хіба знаю?
І тоді Абдул завдав удару.
Різко скочив, б’ючи з ноги, водночас перекручуючись у повітрі, щоб приземлитися на руки. За бійцівську кар’єру таким ударом він виграв не один поєдинок. Насір відсахнувся, але був занадто неповороткий, та й не мав простору для виверту. П’ятою Абдул заїхав йому в ніс і по зубах.
Шокований Насір скрикнув від болю і впав, випустивши автомат. Абдул приземлився на руки, крутнувся й ухопив зброю.
Стріляти не хотів. Не знав, яким гучним буде постріл, а будити джихадистів не можна. Насір спробував зіп’ястися, та Абдул перекрутив автомат і, замахнувшись, ударив його прикладом по обличчю, після чого заніс ще раз і щосили стукнув по маківці. Насір упав безтямний.
Коли стрибнув на Насіра, Абдул впустив зашморг. Тепер же підняв його, накинув охоронцю на шию й почав душити.