Ніколи полностью

Пізно ввечері вівторка Чан Кая неабияк стривожив екстрений репортаж на CCTV-13, головному новинному каналі Китаю.

Він сидів у своєму кабінеті у Ґвоаньбу, коли прийшов Чін Чінхва, молодий спеціаліст із Кореї, та попросив увімкнути телевізор. Кай побачив Верховного керівника Північної Кореї, вбраного у військову форму, що стояв перед реактивними винищувачами на авіабазі, але, очевидячки, читав із суфлера. Кай дуже здивувався: верховний керівник Кан Уджун нечасто виступав у прямому ефірі. Себто справа серйозна.

Ось уже кілька років Північна Корея не давала йому спокою. Тамтешній уряд був примхливий і непередбачуваний, що дуже небезпечно, як на стратегічно важливого союзника. Китай робив усе можливе, щоб стабілізувати режим, але той постійно опинявся на порозі як не однієї, то іншої кризи. Після заколоту ультранаціоналістів із Північної Кореї новин не було вже два з половиною тижні, тому Кай сподівався, що бунт провалився.

Та Верховний керівник відверто лютував. Хоч і мав кругле лице й багато всміхався, він належав до династії, що трималася на терорі. Йому було мало, щоб заколот просто зазнав невдачі. Він мав показати всім, що сам його розчавив, аби всі, хто виношують такі плани, боялися.

CCTV-13 наклав на відео китайські субтитри. Кан казав:

Вірне та хоробре військо Корейської народної армії дало відсіч заколотникам, організованим південнокорейським режимом у змові зі США. Вбивчу навалу підтримуваних Америкою зрадників вдалося відбити, а самих їх — заарештувати. Тепер на них чекає правосуддя. Тим часом тривають операції із зачищення, ситуація нормалізується.

Кай вимкнув звук. Він розумів, що винуватити у всьому США — звична справа для тамтешньої пропаганди. Утім, американці не менше за китайців цінували стабільність і не любили непередбачуваних переворотів, навіть у ворожих державах. Стривожила його решта заяви.

Він подивився на Чіна, який сьогодні мав напрочуд стильний вигляд у чорному костюмі й тоненькій краватці.

— Це ж неправда?

— Майже напевне.

Чін був громадянином Китаю, але походження мав корейське. Дурні ставили вірність таких людей під сумнів і вважали, що їх не можна допускати до роботи в секретних службах. Кай думав інакше. Нащадки іммігрантів часто відчували більше прив’язаності до нової батьківщини й інколи навіть казали, що не мають права не погоджуватися з владою. Зазвичай вони виявлялися значно патріотичнішими за більшість китайців-ханьців, а сувора система відбору Ґвоаньбу швидко позбавлялася всіх винятків. Чін якось сказав Каю, що в Китаї може бути самим собою — такий сентимент поділяли не всі.

Він промовив:

— Якби заколот справді зійшов нанівець, Кан би вдав, ніби нічого взагалі не сталося. Сам факт, що він говорить про закінчення, сигналізує: ситуація прямо протилежна. Це може бути спроба приховати невдачу з придушенням повстання.

— Те саме подумав і я.

Кай кивнув на знак подяки, і Чін пішов.

Сидів, перетравлюючи новини, коли задзвонив його особистий телефон. Відповів:

— Говорить Кай.

— Це я.

Він упізнав голос генерала Хам Хасуна, що дзвонив, либонь, з Північної Кореї. Кай сказав:

— Радий вашому дзвінку.

Хам одразу перейшов до справи:

— Заява Пхеньяна — маячня.

— То бунт не придушили?

— Усе навпаки. Ультранаціоналісти тільки зміцнили свої позиції, й тепер під їхнім контролем весь північний схід країни — з трьома базами балістичних ракет і однією — ядерних.

— Верховний керівник збрехав.

Отже, Кай і Чін не помилився.

— Це вже давно не заколот, сказав Хам, — а громадянська війна, і невідомо, хто в ній переможе.

Становище було значно гіршим, ніж думав Кай. Північну Корею знову лихоманило.

— Це дуже важливі відомості, — сказав він. — Дякую.

Кай хотів чимскоріше завершити розмову, розуміючи, що кожна додаткова секунда збільшує небезпеку, яка написала над Хамом. Ти генерал ще не договорив. У нього були свої плани.

Він сказав:

— Ви ж знаєте, що я досі тут лише заради вас.

Хоч і не був до кінця упевнений, що це правда, Кай, утім, вирішив не сперечатися.

— Так, — відповів він.

— Коли все скінчиться, я хочу, щоб ви витягнули мене звідси.

— Я постараюся...

— Не треба про старання. Пообіцяйте! Якщо переможе режим, мене стратять, бо я був старшим офіцером на іншому боці. Якщо ж повстанці бодай запідозрять, що я підтримував зв’язок із вами, однаково пристрелять, як собаку.

Кай знав, що той не блефує. Тож мовив:

— Обіцяю.

— Можливо, для цього доведеться відрядити вертоліт із загоном спецпризначенців.

Зробити це заради одного агента, від якого більше не отримаєш користі, буде складно, та Кай не мав часу озвучувати сумніви.

— Навіть якщо знадобиться щось таке, ми це зробимо, — запевнив він, намагаючись говорити якомога переконливіше.

— Мені здасться, ви переді мною в боргу.