Ніколи полностью

— Так і є. — Це Кай сказав цілком щиро, сподівпючись, що таки зможе віддячити.

— Дякую.

Хам поклав слухавку.

Підозру, яка виникла в Кая та Чіна після виступу Верховного керівника, допіру підтвердив найнадійніший Каєвий агент. Тож він мусив негайно передати інформацію далі.

Кай уже не міг дочекатися тихого вечора вдома з Тін. Вони обоє так багато працювали, що наприкінці дня не мали сил і бажання вбиратися й ходити у фешенебельні місця, де їх бачитимуть інші.

Найбільшу втіху їм приносили звичайні хатні посиденьки. Нещодавно неподалік їхнього будинку відкрили новий заклад, «Траторія Реґґіо», і Кай хотів спробувати тамтешню пасту пене араб’ята, але його кликав обов’язок.

Першим повідомить новини заступнику голови Комісії з національної безпеки — своєму батькові, Чан Дзяньдзюню.

З особистого телефона Дзяньдзюнь не відповів, але він, напевно, вже повернувся додому. Кай набрав номер, і слухавку взяла мати. Наступні кілька хвилин довелося терпляче відповідати на її запитання: ні, в нього не болить голова, і взагалі вже кілька років, як болі припинилися; Тін щепилася проти грипу, побічних ефектів не було; мати Тін, як на свій вік, почувається дуже добре, нога непокоїть її не більше ніж зазвичай; ну й, нарешті, ні, він не знає, що буде далі в «Коханні в палаці». Відтак запитав, де батько. Мати відповіла:

— Пішов у «Пікантні ласощі» з друзями їсти свинячі ратиці. Як повернеться додому, буде смердіти часником.

— Дякую, — сказав Кай. — Я зайду до нього.

Він міг би подзвонити на номер ресторану, але старий розсердиться, що його смикають за вечерею з давніми друзями. Та й заклад був неподалік штабу Ґвоаньбу, тож Кай вирішив навідатися туди сам. Однаково з батьком найкраще говорити наживо, а не телефоном. Попросив Пен Явень викликати Монаха.

Перед від’їздом переказав Чінові все, що почув від генерала Хама.

— Я мушу побалакати із Чан Дзяньдзюнем, — мовив він. — Дзвоніть, як щось станеться.

— Гаразд.

«Пікантні ласощі» — то був великий ресторан із кількома приватними кімнатами. В одній із них знайшов батька, що вечеряв у товаристві генерала Хван Ліна та Каєвого керівника, міністра державної безпеки Фу Чую. Усередині стояли гострі пахощі перцю, часнику й імбиру. Усі троє входили до Комісії з національної безпеки, в якій утворювали потужне консервативне крило. Були тверезі, страшенно серйозні й не дуже раді, що Кай їх потурбував. Вочевидь зібралися тут не просто, щоби повечеряти дружною компанією. Каєві хотілося б знати, яке таке питання вони обговорювали, що знадобилося відмежуватися від решти зали. Він сказав:

— У мене є термінові новини з Північної Кореї, які не можуть зачекати до ранку.

Кай очікував, що його запросять сісти, але вони, либонь, не вважали за потрібне виявляти таку поштивість до молодшого. Фу Чую, його начальник, промовив:

— Доповідайте.

— Є незаперечні докази того, що режим Кан Уджуна втрачає владу в державі. Ультранаціоналісти наразі контролюють Північний Схід та Північний Захід — тобто половину країни. Надійне джерело описує ситуацію як громадянську війну.

Фу відповів:

— Це все змінює.

Генерал Хван, здавалося, не йняв віри:

— Якщо це правда.

Кай зауважив:

— Це одвічне питання розвідки. Але я б не приносив вам цієї звістки, якби сам не був переконаний.

Чан Дзяньдзюнь промовив:

— Якщо й так, як варто вчинити нам?

Хван відповів, як завжди, агресивно:

— Бомбардувати зрадників. За пів години ми можемо зрівняти із землею кожну захоплену ними базу й убити їх усіх. Чому ні?

Кай знав відповідь на це запитання, але змовчав. Замість нього дещо дратівливо відповів батько:

— Бо за ці пів години вони можуть запустити ядерні ракети по китайських містах.

Хван тільки більше розлютився:

— Невже ми боїмося нікчемних корейських бандитів?

— Ні, — мовив Дзяньдзюнь. — Ми боїмося ядерних бомб. Кожен при своєму розумі їх боїться.

Але його слова ще дужче розпалили Хвана, який вважав, що такі балачки лише ослаблюють Китай.

Він правив своєї:

— Отже, будь-хто, викравши кілька ядерних боєголовок, може робити, що йому заманеться, а Китай навіть пискнути не насмілиться?!

— Авжеж ні, — сухо запевнив його Дзяньдзюнь. — Але бомбардування в жодному разі не буде нашим першим кроком. — Подумавши трішки, додав: — А ось останнім — легко.

Хван змінив риторику:

— Не думаю, що ситуація аж така погана, як нам її змальовують. Агенти люблять перебільшувати, щоб додати собі ваги.

Фу сказав:

— Ваша правда.

Кай свій обов’язок виконав і не хотів сперечатися.

— Даруйте, — звернувся він до них, — але, якщо можна, я залишу цю справу на обговорення вам як старшим і мудрішим. До побачення.

Не встиг вийти, як у нього задзвонив телефон. Це був Чін, тому Кай відповів одразу за дверима.

— Ви казали повідомляти вам про перебіг подій, — мовив Чін.

— Що сталося?

— Південнокорейський канал KBS стверджує, що заколотники взяли під контроль військову базу в Хамхині, а це кількасот кілометрів від Йонджодону, звідки все почалося. Виходить, вони просунулися навіть далі, ніж ми вважали.

Кай швидко уявив карту Північної Кореї.

— Тобто вони захопили вже більш ніж половину країни.

— Додайте й символічне значення.