В Овальний кабінет зайшов віцепрезидент Мілтон Лап’єр, вбраний у темно-синій кашеміровий блейзер британського крою. Драпування двобортного піджака вигідно приховувало його черево, як у вагітної жінки. Високий, вайлуватий, він був повною протилежністю мініатюрної президентки Ґрін, чемпіонки Чиказького університету із художньої гімнастики, котра досі зберегла добрі фізичну форму й фігуру.
Відрізнялися вони так само як бостонський інтелігент Кеннеді та його віцепрезидент, неогранований техаський самородок Ліндон Джон-сон. Полін була поміркованою республіканкою: консервативною, але гнучкою; Мілт — білим джорджійцем, що не терпів компромісів. Хай як вона його недолюблювала, він усе ж був корисний, бо розповідав, що на думці в ультраправого крила партії, застерігав, коли вона планувала ризиковані кроки, й захищав її в пресі.
Тепер же він сказав:
— У Джеймса Мура нова ідея.
Наступного року мали відбутися вибори, і сенатор Джеймс Мур планував висунутися альтернативним кандидатом від Республіканської партії, кинувши виклик Полін. До важливих попередніх виборів у Нью-Гемпширі залишалося п’ять місяців. Конкурент чинного президента з його ж партії — явище хоч і рідкісне, але не таке вже й незвичне. Приміром, 1976 року Рональд Рейґан змагався з Джеральдом Фордом і програв, а ось Юджину Маккарті в 1968-му вдалося обійти Ліндона Джон-сона, вибивши того з перегонів.
Мур мав шанс. На минулих виборах перемога Полін стала відповіддю на некомпетентність і расизм попередника. Її слоган «Консерватизм і здоровий глузд» обіцяв управління без крайнощів, зловживань і упереджень. Вона виступала за менш ризиковану зовнішню політику, ненав’язливу присутність держави у внутрішній та зниження податків. Проте мільйонам виборців бракувало красномовного лідера-мачо, і Мур здобував їхню підтримку.
Полін сиділа за славнозвісним Резолютом — столом, подарованим королевою Вікторією, на якому нині стояв комп’ютер із двадцять першого століття.
Вона підняла погляд на Мілта:
— І що цього разу?
— Він хоче заборонити внесення пісень із нецензурною лексикою до «гарячої сотні» журналу «Білборд».
Із протилежного кутка кабінету почувся бурхливий регіт. Новина неабияк насмішила голову президентської адміністрації Жаклін Броді. Це була давня подруга й союзниця Полін — симпатична жвава сорокап’ятирічна жінка. Вона сказала:
— Якби не Мур, не мала б таких днів, коли тільки те й роблю, що регочу зрання до смеркання.
Мілт умостився в крісло перед столом.
— Жаклін воно, може, й смішно, — понуро промовив він, — але ця ідея сподобається багатьом.
— Знаю-знаю, — погодилася Полін. — У сучасній політиці мало смішного.
— Що скажете на це?
— Нічого. Якщо, звісно, можна не коментувати.
— А якщо прямо спитають?
— Скажу, що музика, яку слухають діти, повинна бути без матюків, але я забороняла б її, тільки якби очолювала тоталітарну країну, як-от, скажімо, Китай.
— То ви порівняєте американських християн із китайськими комуністами?
Полін зітхнула.
— Ваша правда, занадто саркастично. А яка ваша думка?
— Слід закликати виконавців, студії та радіостанції виховувати вишуканий смак і не забувати про молодших слухачів. А далі, якщо доведеться, можна додати: «Але цензура — не наша політика».
— Тільки воно нічого не змінить.
— Не змінить, зате прозвучить прийнятно й покаже, що тема вам близька.
Вона кинула на Мілта оцінювальний погляд. Подумала, що вразити його складно. То може, поставити запитання, яке крутиться в неї на язику? Зваживши, вирішила, що можна.
— У якому віці ви сказали самі або почули від однолітків матюки?
Мілт знизав плечима, геть не вражений.
— У дванадцять-тринадцять.
Вона обернулася до Жаклін:
— А ви?
— Десь так само.
— То від чого ми захищаємо своїх дітей?
Мілт промовив:
— Я не кажу, що Мур має рацію, але вважаю його загрозою для вас. Чи не в кожній промові він називає вас лібералкою.
— Розумні консерватори знають, що змін не зупинити, однак їх можна вповільнити. Щоб у людей був час звикнути до нових ідей і вони не кидалися на політиків зі звинуваченнями. Головна помилка лібералів — бажання радикальних змін тут і зараз. Через що й потерпають.
— Можете написати це на футболці.
То була одна з улюблених приказок Мілта. Він вважав, що мало хто з виборців зрозуміє думку, якої не можна висловити принтом на футболці. Той факт, що він майже ніколи не помилявся, робив його ще нестерпнішим.
Полін відповіла:
— Мілте, я хочу перемогти.
— І я.
— Я просиділа за цим столом два з половиною роки, та відчуття таке, що майже нічого не встигла. Мені потрібен ще один термін.
Озвалася Жаклін:
— Оце правильно, пані президентко.
Прочинилися двері, й до них зазирнула Ліззі Фрібурґ — тридцятирічна секретарка з копицею пишного кучерявого волосся.
— Радник з питань нацбезпеки вже тут, — повідомила вона.
— Чудово, — відповіла Полін.
Зайшов Ґас Блейк, і вмить кабінет немовби зменшився. Ґас і Мілт привіталися стриманими кивками: вони не дуже ладнали один з одним.