«Він уважний, — вдячно подумала Полін. — Так він проявляє любов».
Претензія Піппи відгукнулась у серці Полін — вона пригадала, як сама сперечалася з учителями. У ті часи її сердило, що на заняттях йшлося лише про чоловіків: президентів, генералів, письменників та музикантів. Її вчитель — теж чоловік — мав необачність стверджувати, буцімто жінки не відігравали значної ролі в історії. Від цих слів юна Полін скипала.
Проте старша Полін не могла дозволити любові та співчуттю затьмарити собі розум. Піппа повинна навчитися не перетворювати дискусію на сварку. Треба обережно напутити її. Як і більшість політичних проблем, цю слід залагоджувати не грубою силою, а делікатним підходом.
Джеррі повернувся з Піппою. Як на свій вік, вона була дещо низенька, зате струнка, як Полін. Вроду мала нетрадиційну—широкі губи й плескате підборіддя, та на тому ясному личку сяяв чуйний погляд, і Полін завжди сповнювалася любов’ю, коли бачила Піппу. Через одяг, у якому дівчина ходила до школи — мішкуватий світшот і сині джинси — вона мала дещо дитячий вигляд, та Полін знала, що під ним донька стрімко перетворюється на жінку.
— Ходи й сядь біля мене, серденько, — сказала Полін, а коли дівчина сіла, обійняла за плечі й пригорнула до себе. — Ти знаєш, як ми тебе любимо, а тому мусимо розуміти, що діється в школі.
Піппа наїжачилася.
— Що вже Джудд наплела?
— Забудь про міз Джудд на хвильку. Розкажи, що тебе непокоїть. — Піппа мовчала, і Полін підштовхнула її до відповіді: — Уроки історії, так?
— Так.
— Розкажи.
— Нам розповідають про нацизм — про те, скільки євреїв було вбито. Показували знімки таборів і газових камер. Ми знаємо назви: Треб-лінка, Майданек, Янівський табір. Але як щодо народів, котрих знищили ми? До прибуття Колумба тут жило десять мільйонів корінних американців, та вже після Індіанських війн їх лишилося всього чверть мільйона. Хіба це не Голокост? Я запитала, коли ми будемо вивчати різанину при Таллушатчі, на Сенд-Крику та Вундед-Ні.
Обурена Піппа захищалася. Цього Полін і очікувала. Вона не думала, що донька знітиться й перепрошуватиме — принаймні не відразу.
— І що відповів учитель?
— Містер Ньюбіґін сказав, що не знає, коли це буде в програмі. Тоді я спитала, чи не важливіше знати про злочини свого народу, аніж інших. Мені навіть здається, про це десь сказано в Біблії.
— Сказано, — підтвердив Джеррі, котрий мав християнське виховання. — Це з Нагірної проповіді. Перш ніж виймати скалку з братового ока, перевір, чи у твоєму колоди не застрягло, повчав Ісус, і додавав: «Лицеміре». Отже, говорив він серйозно.
Полін запитала:
— А як відповів на це містер Ньюбіґін?
— Сказав, що програму складають не учні.
— Яка ганьба, — кинула Полін. — Зняв із себе відповідальність.
— Атож.
— За що тебе вигнали з класу?
— Допекла йому своїми запитаннями. Він сказав, що коли я не здатна сидіти тихенько й слухати, то можу вийти. Так я і зробила. — Піппа знизала плечима, мовляв, невелике діло.
Джеррі сказав:
— Міз Джудд каже, це вже втретє. Через що були попередні конфлікти?
— Усе те саме. —Лють спалахнула на обличчі Піппи. — Я маю право на відповідь!
Полін зауважила:
— Ти можеш мати рацію на всі сто відсотків, але реальність така, що заняття тривають, як і раніше, тільки без тебе.
— А я в гівні по шию.
Полін пропустила грубощі повз вуха.
— А як ти оцінила б свої дії зараз?
— Я виступала за правду й була несправедливо покарана.
Полін хотіла почути іншу відповідь. Спробувала ще раз:
— Хіба не можна було вчинити інакше?
— Попуститися й не розтуляти рота?
— А знаєш, що я думаю?
— Що?
— Варто знайти спосіб, у який клас, вивчаючи Голокост, дізнається про геноцид корінних народів.
— Але він не...
— Стривай. Уявімо, містер Ньюбіґін погодиться присвятити останній урок семестру аборигенам і дасть тобі виступити з презентацією, після якої проведе дискусію.
— Він нізащо не погодиться.
— А якщо погодиться? — «Варто мені попросити — точно погодиться», — подумала Полін, але вголос сказала: — А коли й ні, у школі є дискусійний клуб?
— Так, я в комісії.
— Запропонуй тему Індіанських воєн. «Невже піонери чинили Голокост?». Залучи до обговорення всю школу й обов’язково — містера Ньюбіґіна. Тобі з ним варто дружити, а не ворогувати.
Схоже, Піппу це зацікавило.
— Окей, чудова думка. Отже, дискусія.
— Але хай що робитимеш, узгоджуй усе з міз Джудд та містером Ньюбіґіном. Не треба навигадувати чогось, а тоді вивалити на них усе за раз. Що глибше вони будуть переконані, буцімто це їхня ідея, то більшу підтримку ти здобудеш.
Піппа всміхнулася.
— Мамо, ти вчиш мене політики?
— Можливо. Проте є ще одна річ, і вона тобі не сподобається.
— Яка?
— Усе піде легше, якщо спершу вибачишся перед містером Ньюбіґіном за зривання уроків.
— Це справді необхідно?
— Гадаю, що так, люба. Ти зачепила його.
— Але ж я просто учениця!
— Що тільки погіршує справу. Загой йому рану. Іще радітимеш, що вчинила так.
— Можна подумати?
— Авжеж. А зараз іди помий руки, а я поки наберу міз Джудд, і сядемо вечеряти... — Полін глянула на годинник: — За п’ятнадцять хвилин.
— Добре.
Піппа пішла.
— Я попереджу кухню, — сказав Джеррі й теж вийшов.