Полін досі було дивно чути, як її чоловіка називають першим джентльменом, бо звучало це кумедно. Вона підвелася, і присутні встали також.
— Усім дякую.
Вона вийшла крізь двері, що вели до Західної колонади. У супроводі двох агентів Секретної служби й капітана армії з атомною валізкою проминула розарій і ступила в Резиденцію.
Будівля була прекрасна — чудово оздоблена, дорого облаштована — але Полін однаково не почувалася там як удома. З гіркотою пригадувала покинутий будиночок на Капітолійському пагорбі: вузенький вікторіанський дім із червоної цегли, із затишними кімнатками, повними картин і книжок. Там стояли старенькі канапи з барвистими подушками й велике зручне ліжко. Полін завжди знала, що де лежить у старомодній кухоньці. У коридорі ж тримали велосипеди, у пральні — тенісні ракетки, а в комоді в їдальні — пляшку кетчупу. Часом вона шкодувала, що поїхала звідти.
Збігла східцями вгору, не задихавшись. Навіть у п’ятдесят зберегла чудову форму. Проминувши грандіозно обставлений перший поверх, піднялася в житлове крило на другому.
Зі сходів зазирнула в Східну залу для раутів, улюблене місце їхньої родини. Там побачила свого чоловіка під великим склепінчастим вікном, що виходило на П’ятнадцяту вулицю й ресторан «Гриль старого Еббітта». Коротким коридорчиком пройшла всередину, сіла на оксамитовий диванчик біля нього й поцілувала в щоку.
Джеррі Ґрін був на десять років старший за Полін. Високий чоловік із сивим волоссям і блакитними очима, одягнений у класичний темно-сірий костюм, застібнуту під горло сорочку й краватку з візерунком нейтрального відтінку. Вдягався він у «Брукс Бразерс», хоч міг спокійно дозволити собі літати по костюми в Лондон на Севіль-ров.
Уперше Полін побачила Джеррі, коли навчалася в Єльській школі права — його запросили прочитати лекцію про бізнесове право. Тоді він мав ледве за тридцять, але вже досягнув успіху й страшенно сподобався її одногрупницям. Однак спливло ще п’ятнадцять років, перш ніж вони перетнулися знову. На той час Полін була вже конгресменкою, він — старшим партнером у власній фірмі.
Вони зустрічалися, спали разом і їздили на канікули в Париж. Їхні стосунки були яскраві й романтичні, та вже навіть тоді Полін розуміла, що між ними радше дружба, ніж пристрасть. Джеррі був вправним коханцем, але їй ніколи не хотілося зривати з нього одяг зубами. Він був вродливим, розумним і дотепним, тому вона й вийшла за нього, а ще — бо боялася самотності.
Коли Полін перемогла на президентських виборах, Джеррі покинув практику й очолив державний доброчинний фонд, Американську фундацію освіти для жінок і дівчаток. Це була неоплачувана робота, завдяки якій він міг відігравати роль першого джентльмена.
Вони мали одну дитину: чотирнадцятирічну Піппу. Донька завжди радо ходила до школи й навчалася на відмінно, тож вони неабияк здивувалися, коли директорка викликала їх обговорити поведінку підлітки.
Полін та Джеррі довго думали, що могло статися. Пам’ятаючи себе у чотирнадцять, Полін припустила, що Піппу впіймали за спортзалом, де вона цілувалася з десятикласником. У всякому разі, навряд чи це щось серйозне.
Полін піти не могла, бо це потрапить у газети. Хай які дрібні, Піп-пині проблеми в школі рознесуть по новинах, і увага цілої країни буде прикута до бідної дівчинки. Полін понад усе бажала гарного майбутнього доньці, проте знала, що Білий дім — неприродне середовище для виховання дитини, тож твердо поклала собі боронити Піппу від травматичної уваги ЗМІ. Тому Джеррі зранку тихенько пішов до школи сам, і тепер Полін кортіло якнайшвидше дізнатися, що трапилось.
— Я ніколи не бачила міз Джудд, — сказала Полін. — Яка вона?
— Кмітлива й добросердна, — відповів Джеррі. — Риси, яких ти й хотіла від директора школи.
— Скільки їй?
— Сорок із хвостиком.
— І що вона тобі розповіла?
— Що Піппа їй подобається, і вона вважає нашу доньку старанною ученицею та душею шкільного колективу. Я навіть запишався.
Полін хотілося поквапити його, щоб переходив до суті, але вона знала манеру Джеррі розповідати все чітко й послідовно, по порядку. Тридцять років юридичної практики навчили його цінувати чіткість. Полін насилу стримувала нетерплячку.
Він повів далі:
— Піппа любить історію, завжди читає додаткові матеріали й бере участь в обговореннях на заняттях. Та віднедавна своїми коментарями почала зривати уроки.
— Боже мій, — охнула Полін.
Щось їй це до щему нагадало.
— Через таку поведінку вчитель уже тричі виганяв Піппу з класу.
Полін кивнула:
— А після третього разу в школу викликають батьків.
— Правильно.
— Який період вони зараз вивчають?
— Кілька, але дисципліну Піппа порушує під час обговорення нацизму.
— Що каже?
— Її зачіпає не вчителева інтерпретація матеріалу. Головна претензія, що вони вивчають узагалі не те. Каже, програма расово упереджена.
— Бачу, до чого все йде, але розповідай далі.
— Гадаю, треба дати слово самій Піппі.
— Слушно.
Полін уже зібралася встати й піти на пошуки доньки, але Джеррі спинив її.
— Посидь, відпочинь... Тяжче за тебе в Америці не працює ніхто. Я сам знайду Піппу.
— Дякую.