— Можливо, збірку аль Ханси. — Ім’я означало «газель». — Наскільки мені відомо, це одна з небагатьох арабських поетес.
Карім засумнівався:
— Аль Ханса писала скорботні елегії. Надто похмурий подарунок на день народження.
— Не хвилюйтеся. Місис Коллінсворт, навпаки, оцінить, що Генерал знає про її захоплення поезією.
Лице Каріма проясніло.
— Так, авжеж, це полестить жінці. Навіть більше за парфуми. Тепер утямив.
— Рада допомогти.
— Дякую вам, Тамаро. Ви така розумниця. — Зиркнувши на бар, спитав: — Бажаєте випити? Джину з тоніком?
Вона завагалася. Хотілося б поглибити знайомство з Карімом, однак і Таба змушувати чекати недобре. І було ще дещо. Не хотілося стати легкою здобиччю.
— Ні, дякую, — рішуче відповіла вона. — У мене зустріч у ресторані.
— То може, якось виберемося на каву?
Запрошення потішило Тамару.
— Було б чудово.
— Можна вам зателефонувати?
— Звісно. Маєте мій номер?
— Візьму в таємної поліції.
Тамара не зрозуміла, чи це він пожартував. Напевно, що ні. Усміхнувшись, сказала:
— Ну то ще побалакаємо.
— Із задоволенням.
Лишивши його, вона попрямувала до ресторану «Рів Гош».
Тут було тихіше. Офіціанти розмовляли упівголоса, скатертини приглушували дзенькіт посуду, а гості їли мовчки.
Метрдотель був французом, офіціанти — арабами, їхні помічники, що прибирали брудні тарілки, — темношкірими. «Навіть тут расова дискримінація», — подумала Тамара.
Таба вона помітила відразу. Він сидів за столиком біля заштореного вікна. Усміхнувшись до неї, підвівся. Блакитний костюм і смугаста краватка — вбрання хоч і цілком буденне, але на ньому мало стильний вигляд.
Поцілував її в одну щоку, тоді — у другу, але не більше: не став, як Карім, виявляти надмірну приязнь. Коли сіли, сказав:
— Як щодо келиха шампанського?
— Залюбки.
Вона підкликала офіціанта й зробила замовлення. Хотіла показати Табові та всім присутнім, що це не романтичне побачення.
Таб промовив:
— Тож... Маємо перемогу!
— Наш торгівець сигаретами — просто знахідка.
Обоє пильнували, що кажуть, не називаючи прямо Аль-Бустану й Абдули, на випадок, якщо у вазочці з білими фрезіями посередині столу приховано жучок.
Принесли шампанське, і обоє мовчали, допоки офіціант не пішов. Нарешті Таб заговорив знову:
— Та чи вдасться нам повторити успіх?
— Не знаю. Він ходить по тоненькій мотузці, високо над землею, без страхування, тож не може дозволити собі необачного кроку.
— Ви з ним розмовляли?
— Сьогодні. Учора він зустрічався з перевізником, з’ясував, що його цікавило, дізнався ціну й підтвердив легенду.
— Отже, йому повірили.
— Принаймні прямої підозри не виказали. Авжеж, вони могли вдавати довіру, щоб заманити його в пастку. Нам це не відомо — як і йому. — Піднявши келих, додала: — Усе, що лишається нам, це побажати йому талану.
Таб промовив серйозно:
— Хай береже його Бог.
Офіціант приніс меню, і кілька хвилин вони мовчки вивчали його. У готелі подавали стандартні страви міжнародної кухні з кількома вкрапленнями африканських наїдків. Тамара обрала таджин — м’ясо, тушковане із сухофруктами на повільному вогні в глиняному горщику з конусною накривкою.
Таб замовив яловичі нирки під гірчичним соусом — улюблену страву всіх французів. Спитав:
— Бажаєте вина?
— Ні, дякую.
Алкоголь Тамара намагалася вживати малими дозами. Хоч любила вино й навіть міцніші напої, та ненавиділа бути п’яною. Їй не подобалося втрачати самоконтроль.
Чи параноя це? Можливо.
— Але ви собі замовляйте.
— Ні. Як для француза я п’ю занадто мало.
Тамарі хотілося познайомитися з ним ближче.
— Розкажіть мені про себе щось таке, чого я не знаю, — попросила вона.
— Гаразд, — усміхнувся він. — Гарне питання. Е-е-е... — замислився на мить. — Я народився в родині сильних жінок.
— Як цікаво! Розповідайте далі.
— Колись давно моя бабця відкрила бакалійну крамницю в передмісті Парижа — у Кліші-су-Буа. Вона й досі нею керує. Тепер той район не дуже безпечний, але бабуся відмовляється виїжджати. Дивовижно, та за весь цей час її жодного разу не пограбували.
— Сильна жінка — не те слово.
— Сама вона низенька, жилава, з міцними руками. На гроші, зароблені в крамниці, вивчила батька. Сьогодні він у раді директорів французької нафтової компанії «Тоталь» і роз’їжджає у «мерседесі» — точніше, його возить особистий водій.
— Оце так успіх.
— А інша моя бабуся стала маркізою де Травер, вийшовши заміж за діда, збанкрутілого аристократа, що мав винокурню. Хай як складно збанкрутіти, виробляючи шампанське, а він таки примудрився. Але дружина, моя бабця, взяла справу у свої руки й довела до пуття. А дідова донька, моя мати, розширила виробництво, додавши до асортименту сумки й прикраси. Вона тримає фірму в залізному кулаці.
— Невже це «Травер»?
— Так.
Тамара знала такий бренд, але не могла дозволити собі жодного з його товарів. Їй хотілося б послухати ще, та принесли їхні страви, і, поки їли, вони майже не розмовляли.
— Як ваші нирки? — поцікавилася Тамара.
— Чудові.
— Ніколи не куштувала.
— Бажаєте спробувати?
— Будь ласка.
Вона простягнула йому виделку. Він настромив шматочок і повернув їй. Смак був потужний.
— Ого! Багато гірчиці, — вихопилося в неї.