— Саме так, як я і люблю. Як ваш таджин?
— Смачно. Хочете трішки?
— Залюбки.
Таб передав виделку, вона набрала на неї страви й простягнула йому.
— Непогано, — відзначив він.
Куштувати страви одне одного — дуже інтимний процес, вважала вона. Так роблять на побаченнях. Однак сьогодні вони зустрічаються як колеги. Принаймні так вона це бачила. А що думає Таб?
Після основної страви Тамара замовила на десерт інжир, Таб — сир.
Принесли каву в крихітних горнятках, але Тамара зробила лише ковточок. Тут її варили занадто міцною. А хотілося велику чашку слабенького американо.
Тамара повернулася до цікавої розмови про Табову родину. Знаючи, що в нього є алжирська кров, запитала:
— Ваша бабуся з Алжиру?
— Ні. Вона народилася в Тьєрвіль-сюр-Мез, де є велика військова база. Мій прадід воював під час Другої світової у славнозвісній Третій алжирській піхотній дивізії. Його навіть нагородили Воєнним хрестом. Коли народилася бабуся, він ще служив. Але вже й мені час трохи порозпитувати вас.
— Мені до ваших родинних історій далеко, — відповіла Тамара. — Народилася я в сім’ї чиказьких євреїв. Батько — викладач історії і має «тойоту», а не «мерседес». Мама — директорка школи.
Уявила собі їх обох: тата у твідовому костюмі й вовняній краватці, маму — за заповненням звітів, в окулярах на кінчику носа.
— Сама я не релігіїїна, але вони ходять у ліберальну синагогу. Мій брат Саймон живе в Римі.
Таб усміхнувся:
— Оце й усе?
Вона не ризикувала занадто відкриватися й виказувати особисті подробиці. Постійно нагадувала собі, що це робоча зустріч. Наразі ще не була готова розповісти йому про два шлюби. Може, колись пізніше.
Похитала головою.
— У моєму роду немає аристократів, орденоносців чи власників люксових брендів. Хоча ні, стривайте. Одна з татових книжок стала бестселером. Називається «Дружини піонерів: жінки американського Дикого Заходу». Вона розійшлася мільйонним накладом. Наше прізвище не сходило з язиків майже рік.
— Однак така... на взір пересічна американська родина подарувала світові вас.
Звісно, Тамара зауважила комплімент. Ба більше, здавалося, це не пусті лестощі й він цілком щирий.
Вечеря скінчилася, але повертатися додому було ще зарано. Тамара здивувала саму себе, запитавши:
— Потанцюємо?
У підвалі готелю містився клуб. Порівняно із чиказькими, чи хоча би бостонськими, нічого цікавого, та кращого в Нджамені було не знайти. Таб відповів:
— Атож. Танцювати я люблю, хоч і не вмію.
— Не вмієте? Чому?
— Не знаю. Мені завжди кажуть, що маю дурнуватий вигляд.
Було важко уявити, як цей урівноважений елегантний добродій робить щось дурнувате. Тамарі закортіло те побачити.
Таб попросив рахунок, який вони оплатили навпіл.
Спустилися до ліфта. Чекаючи, поки відчиняться двері, почули гуркіт басів і ударних: звук, від якого Тамару завжди охоплювало збудження. У клубі було повно чадської золотої молоді в пістрявих уборах. Серед дівчат у коротеньких спідничках Тамара у своїй сукні видавалася старшою.
Погойдуючись у такт музиці, Тамара повела Таба просто на танцювальний майданчик.
Таб рухався хоч і незграбно, та дуже мило. Молотив руками й ногами не до ладу, зате добряче веселився. Тамарі сподобалося танцювати з ним. Атмосфера легкої сексуальності в клубі нагнала на неї грайливий настрій.
За годину вони пішли випити коли й відпочити. Відкинувшись на канапу за столиком, Таб запитав:
— Ви куштували колись марк?
— Це якийсь наркотик?
— Бренді з виноградних шкірок, що зостаються після вичавлювання соку. Спочатку це було дешевою альтернативою коньяку, але згодом стало повноцінним напоєм. Сьогодні його роблять навіть у Шампані.
— Дайте вгадаю, — мовила Тамара. — У вас є пляшка вдома.
— То ви телепатка.
— Усі жінки мають телепатичні здібності.
— Отже, ви знаєте, що я планував запросити вас до себе на келишок.
Їй було приємно. Він одразу вирішив, що їхні стосунки дещо глибші за професійні. Однак вона так не вважала.
— Ні, дякую, — відповіла Тамара. — Було весело, але не хочеться затримуватися допізна.
— Як скажете.
Вони вийшли надвір. Їй зробилося трохи сумно й соромно за те, що відхилила його пропозицію.
Попросивши швейцара пригнати його машину, Таб захотів підвезти Тамару. Вона відмовилася й викликала свого водія. Поки чекали, Таб сказав:
— Було неабияк приємно поспілкуватися з вами. Може, повечеряємо якось? Із марком чи без.
— Гаразд, — погодилася вона.
— Наступного разу можна обрати місце з більш невимушеною атмосферою. Скажімо, якийсь місцевий ресторан.
— Чудова ідея. Подзвоніть мені.
— Домовилися.
Під’їхала Тамарина машина, і Таб притримав їй двері. Вона цмокнула його в щоку.
— На добраніч.
— Солодких снів.
Машина домчала Тамару до посольства, і вона піднялася до себе.
Роздягаючись, подумала, що він їй страшенно подобається, але миттю нагадала собі, що смак на чоловіків має нікудишній.
За Стівена вона вийшла, ще коли навчалася в Чиказькому університеті. Майже одразу після весілля з’ясувалося, що жодні обітниці не спроможні стримати його від перелюбу. Він спав з усіма підряд, тож вони розбіглися вже за пів року. Відтоді Тамара не розмовляла зі Стівеном і не мала жодного бажання побачитися.