Чад став її першим закордонним відрядженням. І хоч тут було не так небезпечно, як у Москві чи Пекіні, але й не комфортно, як у Лондоні або Парижі. Попри всю позірну другорядність, з огляду на ІДВС, це вважалася дуже важлива країна, і Тамара з радістю й завзяттям поставилася до свого призначення сюди. Тепер старанною роботою вона повинна підтвердити, що в Управлінні її обрали недарма.
Сама участь у групі підтримки Абдула вже була неабиякою окрасою її кар’єри. Коли ж йому вдасться знайти Гуфру та аль Фарабі, вся їхня команда купатиметься в славі.
Робочий день добігав кінця, тіні пальм за вікном видовжилися. Тамара вийшла надвір. Денна спека спадала.
Американське посольство в Нджамені мало ділянку п’ять гектарів на північному березі річки Шарі, окремий квартал — на проспекті Мобуту, поміж Католицькою місією та Французьким інститутом. Будівлі посольства були нові, сучасні, паркувальні місця — в затінку пальм. Достоту штаб-квартира якоїсь багатої високотехнологічної компанії з Кремнієвої долини. Однак за гарним фасадом ховалася тверда рука американської армії. Через пропускний пункт на воротах без попереднього запису пройти було неможливо, а хто приїздив раніше, мусив чекати надворі.
Тамара жила на території посольства. Місто вважалося занадто небезпечним для американців, тому вона, як і всі працівники, мешкала у квартирі-студії в невисокому будинку, відведеному для несімейних працівників.
Дорогою додому зустріла молоду дружину посла в рожевому діловому костюмі, який більше личив би Тамариній матері. Ширлі Коллінс-ворт через свою роль мусила вбиратися стримано, хоча їй, як і Тамарі, навіть тридцяти не було. Вони мали схожу вдачу, тож швидко заприязнилися.
Ширлі буквально сяяла, і Тамара спитала:
— З якого приводу така радість?
— У Ніка невеличка перемога. — Посол Ніколас Коллінсворт був старший за Ширлі й мав сорок років. — Він тільки-но від Генерала.
Генералом називали президента Чаду, який прийшов до влади після військового перевороту. У Чаді панувала псевдодемократія: регулярно проводили вибори, на яких, однак, завжди перемагав чинний лідер. Будь-який опозиціонер, який починав набирати популярності, або сідав у в’язницю, або ж гинув в аварії. Перегони влаштовували для годиться, тоді як справжні зміни відбувалися тільки силою.
— Генерал сам викликав Ніка? — поцікавилася Тамара.
Це важлива подробиця, про яку запитав би кожен розвідник.
— Ні, Нік попросив його прийняти. Президентка Ґрін пропонує резолюцію Генасамблеї ООН і доручила всім послам посприяти її підтримці. До речі, це таємна інформація, але тобі я розповідаю, бо ти з ЦРУ. Так от, пішов Нік у президентський палац, сушачи собі мозок усіма цими фактами, цифрами й збройними угодами. Генерал вислухав його дві хвилини, пообіцяв підтримати резолюцію, а тоді завів розмову про футбол. Оце і є Нікова перемога, якій я радію.
— Чудова новина! Ще одна перемога.
— Але, звісно, порівняно з Аль-Бустаном це дрібниця.
— Байдуже. Будете святкувати?
— Може, вип’ємо по келишку шампанського. Завдяки французьким союзникам маємо добре. А ти?
— Іду на вечерю з Табдаром Садулом — колегою із французького Генерального директорату зовнішньої безпеки.
— Я знаю Таба. Він араб.
— Французький алжирець.
— Пощастило тобі. Гарячий. Вражає врода, як стріла.
— Це з якогось вірша?
— Байрон.
— Але то просто вечеря. Спати з ним я не збираюся.
— Правда? А я би переспала.
Тамара гигикнула.
— Ну тобто, якби не мала такого чудового чоловіка, — додала Ширлі.
— Звичайно.
Дружина посла широко всміхнулася.
— Гарного тобі вечора, — промовила вона, простуючи далі.
Тамара пішла додому. Вона розуміла, що Ширлі пожартувала. Якби справді хотіла зрадити чоловіка, то не говорила б про це.
Тамара жила в однокімнатній квартирі. Ліжко, письмовий стіл, диван і телевізор: заледве комфортніше, ніж у студентському гуртожитку. Вона додала оселі дрібку індивідуальності, почепивши на вікна штори з місцевої тканини помаранчевого та синього відтінків. Доповнювали інтер’єр полиця арабської літератури, фотографія батьків у день весілля й гітара, на якій вона так і не навчилася грати.
Прийнявши душ, висушила волосся феном, наклала легенький макіяж і стала перед шафою обрати, що вдягнути. Оказія була не для щоденних штанів і довгої сорочки.
Вона не могла дочекатися вечора. Таб був вродливий, чарівний чоловік, що вмів її насмішити, тож хотілося й самій мати розкішний вигляд. Обрала синю ситцеву сукню до коліна в білу смужку. Рукави були короткі, на що тутешні консерватори дивились осудливо. Поза тим ввечері може стати холодно, тож зверху накинула болеро, яке прикривало руки. Відтак ступила в шкіряні черевички на низьких підборах: високих не носила ніколи. Оглядаючи себе у дзеркало, подумала, що вбралася якось аж надто скромно, а втім, у Чаді й того цілком досить.
Замовила машину. Амбасада мала власний автопарк із водіями-ветеранами. Коли вийшла на вулицю, вже споночіло. Літній сезон дощів минув, тому в небі не було жодної хмаринки й сяяли зорі. На неї чекало компактне чотиридверне «пежо», перед яким стояв посольський лімузин.