Хакім накинув пас на вали, затягнув і застебнув його. Відтак узяв із салону п’ятилітрову баклагу води й полив радіатор, який спершу зашипів, забулькав, але швидко вгамувався. Водій повернувся в автобус, завів двигун і знову вийшов глянути під капот. Кії було видно, що пасок вдало виконував свою роботу, крутячи охолоджувальний механізм.
Хакім різко захряснув капот. Він був не в гуморі.
Притримуючи джинси рукою, повернувся в салон, сів за кермо. Пасажири поквапилися на свої місця. Хакім нетерпляче заревів мотором. Коли Вахед, свекор Есми, завагався перед тим, як ступити всередину, той різко сіпнув машиною та прикрикнув:
— Ну ж бо, скоріше!
Кія вже сиділа на своєму місці біля Абдула, з Наджі на руках.
— Хакім казиться, бо ви наполягли на своєму, — сказала вона.
— Але я нажив собі ворога, — невесело бовкнув Абдул.
— Він однаково свиня.
Автобус рушив далі. Кія почула низьке дзижчання. Зі здивованим виразом обличчя Абдул дістав телефон.
— Є зв’язок! — сказав він. — Мабуть, до Фаї зовсім близько. Не знав, що там ловить сигнал.
Вигляд він мав напрочуд радісний. Телефон був більший, ніж пам’ятала Кія, і це наштовхнуло її на думку, що в нього два апарати.
— Тепер можете дзвонити своїм подружкам, — кинула вона жартівливо.
Зиркнувши на неї серйозно, він відповів:
— У мене немає подружок.
Він поринув у листування, надсилаючи повідомлення, які набрав і зберіг раніше. Після того, повагавшись трошки, вирішив щось і перейшов до фотографій. Кія усвідомила, що він потайки сфотографував Хакіма, Тарека, Гамзу та ще кількох чоловіків, що траплялися їм дорогою. Краєм ока спостерігала, як він хвилину-дві бігав пальцями по екрану, стежачи, щоб ніхто, крім Кії, нічого не помітив. Вона спитала:
— Що ви робите?
Тицьнувши ще раз, він вимкнув телефон і поклав його в кишеню.
— Надсилаю знімки другові з Нджамени — якщо мене вб’ють, він знатиме, хто це скоїв.
Вона прошепотіла:
— Ви не боїтеся, що Хакім та охоронці можуть довідатися?
— Навпаки, це буде їм застереження.
Кія відчула, що він каже правду — тільки не всю. Сьогодні дізналася про нього дещо нове: з усіх пасажирів Абдул єдиний не боявся Гамзи й Тарека. А їх слухався навіть Хакім. У неї не лишилося сумнівів, що в сусіда є таємниці, та які — цього вона навіть уявити не могла.
Незабаром на обрії показалася Фая. Кія спитала в Абдула, скільки там населення — бо той часто знав такі речі — й він, як завжди, дав відповідь:
— Близько дванадцяти тисяч. Це головне місто півночі країни.
Щоправда, воно нагадувало радше селище. Кія побачила багато дерев, зрошені поля. Для утримання такого господарства там, либонь, були великі підземні джерела. Проминули аеродром, одначе літаків чи якогось пожвавлення видно не було.
Абдул сказав:
— За сімнадцять днів ми проїхали близько тисячі кілометрів, тобто по п’ятдесят кілометрів на день. Це навіть повільніше, ніж я очікував.
Автобус зупинився біля великого будинку в центрі міста. Пасажирів провели на просторе подвір’я та сказали, що тут вони повечеряють і заночують. Сонце котилося до заходу, затінку було вдосталь. Вийшло кілька молодих дівчат із холодною водою.
Хакім разом з охоронцями поїхав купити новий пас і ще один про всяк, сподівалася Кія. З попередніх зупинок вона знала, що чоловіки поставлять бус у якомусь безпечному місці й Тарек або Хамза проведуть у ньому всю ніч. «Кому потрібна ця таратайка?» — дивувалася вона, проте вони берегли автобус як велику цінність. Утім, їй було байдуже, головне, щоб машина поверталася зранку й везла її далі.
Абдул теж кудись подався. До бару або кафе, здогадалася Кія, а ще, можливо, простежити за Хакімом та охороною.
У кутку двору стояв душ із ручною помпою, схований за ширмою, де дозволили помитися чоловікам. Підійшовши до однієї зі служниць, Кія запитала, чи можна жінкам і Наджі зробити те саме в домі. Дівчина зайшла в будинок, а тоді виринула на вході, ствердно хитнувши головою. Кія покликала кивком Есму та Бушру, єдиних жінок, що, крім неї, були в автобусі, й вони гуртом пішли всередину.
Підземна вода була страшенно холодна, але Кія почувалася вдячною й за це — як і за мило та рушники від невидимого господаря дому, чи то пак, здогадалася вона, його старшої дружини. Випрала свою білизну й одяг Наджі. Освіжившись, повернулася на подвір’я.
Коли стемніло, запалили смолоскипи, й служниці винесли тушковану баранину з кус-кусом. Найімовірніше, на ранок за все це Хакім візьме додаткову платню, але Кія не дозволила цій думці зіпсувати собі настрій. Дала Наджі кус-кусу в солоному соусі з тушкованими овочами, і він смачно поїв. Вона — теж.
Абдул повернувся, аж коли загасили вогні. Сів, спершись спиною об стіну, за кілька метрів від Кії. Вона лягла з Наджі, й малий миттю заснув. «Ще один день, — подумала, — ще трішки ближче до Франції, й ми всі живі».
Із цією думкою заснула.
Полін спитала:
— Я єдина, кого непокоять події в Чаді? — Авжеж, ніхто не відповів. — Наявні всі ознаки ескалації, — провадила вона. — Судан звернувся до свого союзника, Єгипту, із проханням надати військо для протидії чадській агресії.