Хартумський уряд розсердиться й подасть власну версію подій, за якою їхня армія не видаватиметься нікчемною. Попри те, весь світ — та й вони самі — знатиме правду. А принижені суданці прагнутимуть помсти.
«Часом міжнародна політика — як сицилійська вендета, — подумала Тамара. — Люди мстяться іншим за скоєне, наче не розуміють, що ворог відплатить тим самим. І поки триватиме ця ворожнеча, ескалації не уникнути — і тільки зростатимуть лють, бажання поквитатися й насилля».
У цьому вся слабкість диктаторів. Звиклі, щоб усе було по-їхньому, вони не розуміють, що решта світу може з ними не погоджуватися. Генерал заварив щось, чого, ймовірно, не здатен контролювати.
І тут своє слово скаже президентка Ґрін. Вона прагнула стабільності в Чаді. Америка підтримувала Генерала як лідера, здатного тримати порядок, однак тепер він став загрозою стабільності в регіоні.
Скінчивши зі звітом, надіслала його Олсону. За кілька хвилин він прийшов до неї з роздруківкою.
— Дякую за роботу. Захопливе читво.
— Аж занадто, — відповіла вона.
— І там є все, що хочуть знати в Ленґлі, тому я переслав його без змін.
— Дякую.
«А Декстер усе переписав би й надіслав від свого імені», — подумала Тамара.
Майк сказав:
— Якщо хотіла закінчити сьогодні раніше, думаю, ти заслужила.
— Так і зроблю.
— Відпочивай.
Тамара повернулася до себе й зателефонувала Табові. Він так само провів увесь ранок на роботі, пишучи звіт для ГДЗБ, та вже майже скінчив і міг бути вільним до кінця дня. Домовилися зустрітися в нього й, можливо, вийти кудись на обід.
Вона замовила машину й прибула на місце раніше за нього.
Відімкнула квартиру власним ключем. Це вперше вона була тут сама. Обійшла оселю, насолоджуючись його особистим простором. Усе в помешканні було їй знайоме. Він сам дозволив їй ходити скрізь, бо не мав від коханої секретів, проте зараз вона могла роздивлятися що завгодно, не боячись почути: «Що такого цікавого на поличці у ванній?»
Відчинила шафу й оглянула його гардероб. Таб мав дванадцять блакитних сорочок. Помітила декілька пар черевиків, яких раніше не бачила на ньому. У шафі пахло сандалом, і врешті вона зрозуміла, що вішаки для одягу й колодки для взуття просоталися цим ароматом.
У невеличкій шафці він тримав аптечку: парацетамол, пластирі, засоби від застуди, пігулки для шлунку. На книжковій полиці стояла шеститомна збірка п’єс Мольєра, видання вісімнадцятого століття — звісно, французькою. Розгорнула одну з книжок, і звідти випала картка з написом:
У шухляді лежала тека з документами: його свідоцтво про народження, дипломи про обидві освіти й старий лист від бабусі, виведений охайним почерком людини, що пише нечасто. Надісланий, коли Таб іще був дитиною, лист вітав його з успішно складеними іспитами. Мимохіть на очі Тамарі навернулися сльози, хоч вона й сама не розуміла чому.
Таб прийшов за кілька хвилин. Сидячи на його ліжку, вона дивилася, як він зняв костюм, умився й перевдягнувся в хатнє. Зовсім не схоже, щоб він поспішав кудись іти. Присів на край ліжка й обдарував довгим поглядом. Тамару зовсім не знітило, що він її обдивляється, а навпаки — дуже сподобалося.
Нарешті заговорив:
— Коли почалася стрілянина...
— Ти вхопив ту малу.
Він усміхнувся.
— А яка ж проворна. Покусала мене. — Подивився на руку. — Не до крові, але ти тільки поглянь на цей синець!
Вона взяла його за руку й поцілувала синець.
— Бідолашний.
— Дрібниця. Але тоді я справді подумав, що можу загинути, і пошкодував, що не проводив із тобою більше часу.
Вона поглянула на нього.
— Це була твоя начебто передсмертна думка?
— Ага.
— Ми летіли туди дуже довго, і в гелікоптері я думала про нас. Зрозуміла, що більше ніколи не хочу бути без тебе.
— Отже, ми обоє відчуваємо те саме.
— Я в цьому не сумнівалася.
— І що ж нам із цим робити?
— Складне питання.
— Я багато про це міркував. Ти гориш роботою в ЦРУ, а я не відчуваю того самого в ГДЗБ. Мені подобається працювати в розвідці, і я справді здобув неабиякий досвід, та не маю амбіцій досягнути кар’єрних вершин. Я вірою і правдою служив батьківщині десять років, але тепер хочу повернутися до сімейної справи й, можливо, керувати бізнесом, коли мати вирішить піти на спочинок. Люблю моду й гарні прикраси, та й ми, французи, знаємося на цьому. Проте тоді доведеться оселитися в Парижі.
— Розумію.
— Якщо отримаєш добро на переведення, поїдеш зі мною в Париж?
— Так, — відповіла Тамара, — не вагаючись.