Поки автобус повільно котився пустельною дорогою, спека зробилася нещадною. Раніше Кія не усвідомлювала, що її колишня домівка, селище на березі озера Чад, — насправді одна з найпрохолодні-ших місцин у країні. Їй завжди здавалося, що скрізь у Чаді однаково, тому дізнатися, що на малонаселеній півночі набагато спекотніше, було неприємним сюрпризом. На початку подорожі Кію непокоїла відсутність скла на вікнах, які пропускали всередину неприємний вітер із пилюкою. Тепер же, сидячи в незручному салоні з Наджі на руках, вона раділа, що туди сягає хоч якийсь вітерець, хай навіть із піском.
Наджі весь час совався й не міг всидіти на місці.
— Хочу лебен, — знай повторював він, проте в Кії не було ані рису, ані вершків, як, власне, і місця, щоб щось приготувати.
Замість того вона прикладала його до грудей, але цього вистачало ненадовго. Запідозрила, що поменшало молока, бо сама, вважай, голодувала. Харчування, яке обіцяв Хакім, найчастіше було водою із черствим хлібом, та й того ледь-ледь. «Додаткові зручності», за які він брав окрему платню, означали ковдру, мило та ще трішки харчів понад хліб або кашу. Хіба буває щось гірше для матері, аніж усвідомлення, що вона не спроможна нагодувати голодне дитя?
Абдул зиркнув на Наджі. Кія навіть не засоромилася, що він бачить її голі груди. Після більш як двох тижнів у дорозі, де Абдул і Кія сиділи впритул одне до одного, вони певною мірою стали близькими.
Він заговорив до Наджі:
— Колись давно жив собі чоловік на ім’я Самсон, і не було на світі більшого силача.
Наджі припинив рюмсати й затих.
— Якось Самсон ішов пустелею, аж раптом почув, як зовсім близько біля нього реве лев.
Наджі запхав великого пальчика в рот і притулився до Кії, не зводячи з Абдула круглих оченят.
Кія помітила, що Абдул ладнає з усіма пасажирами. Його любили, бо він часто смішив людей. Кію це зовсім не дивувало, бо вперше вона познайомилася з ним, коли він продавав сигарети в її селі, жартуючи з чоловіками й залицяючись до жінок. А ще люди казали, пригадала вона, що ліванці — вправні торгівці. У першому місті, де вони зупинилися на ночівлю, Абдул пішов
Одначе вона розуміла, що все це гра. Коли не гомонів ні з ким, Абдул сидів похмурий, відсторонений, навіть пригнічений — як людина, що має власні турботи й тягар минулого. Тому спершу думала, він її недолюблює. Пізніше виникла підозра, що в нього дві личини. А ось тепер зринула ще й третя, котра вирішила заспокоїти Наджі казкою, та ще й зрозумілою та цікавою дворічній дитині.
Автобус їхав шляхами, майже ніяк не позначеними й переважно невидимими Кії. Здебільшого пустеля була з рівного, твердого каменю, вкритого тонким шаром піску — поверхня саме для невеликої швидкості. Час од часу бляшанка з-під «Кока-коли» чи стара шина вказували, що вони ідуть дорогою, а не заблукали в глушині.
Усі селища стояли в оазах: без води прожити неможливо. Під кожним залягало по підземному озеру, яке часто виходило на поверхню невеличкою криничкою. Іноді такі водойми теж висихали, зовсім як озеро Чад, і тоді люди вирушали на пошуки нового житла — як Кія.
Одного вечора не встигли доїхати до стоянки, тому ночували просто в кріслах в автобусі, аж допоки їх розбудило сонце.
На початку подорожі дехто із чоловіків чіплявся до Кії. Траплялося це завжди вечорами, затемна, коли всі пасажири вже лежали покотом на підлозі якогось дому, а щасливці — на матрацах у дворі. Якось один заліз на неї. Вона мовчки почала його скидати, знаючи, що коли закричить або облає, його друзяки помстяться й прозвуть шльондрою. Набагато сильніший, він таки стягнув із неї ковдру, аж раптом кудись подівся. Вона збагнула, що його стягнув хтось дужчий. При світлі зірок побачила Абдула, що притиснув чоловіка до землі, вхопивши за горлянку, не даючи крикнути чи бодай дихнути.
Почула шепіт:
— Не лізь до неї, бо вб’ю. Чув? Зачепиш її — тобі кінець.
На тому Абдул зник. Ґвалтівник полежав ще хвилинку, віддихуючись, а тоді порачкував геть. Вона навіть не знала, хто це.