Хтось пробирався серединою нефу, кволо промацуючи дорогу ціпком. Було надто темно, щоб розгледіти, хто це такий. Чоловік, здавалося, заблукав: він тинявся туди-сюди, тихо покашлював і кликав її. Кіті спостерігала за ним з-за колони, сахаючись і ховаючись щоразу, як він обертався до неї. Судячи з того, що дівчина бачила, то цілком міг бути
На підніжжя сусідньої колони досі падав промінець світла: ліхтарик Енн лежав на тім самім місці, де вона його загубила. Кіті дочекалася, поки кульгава постать відійде трохи далі, тихо по-котячому прокралася вперед, стала на коліна й підхопила ліхтарик; тут-таки вимкнула його й позадкувала в пітьму.
Постать ніби помітила її. На півдороги до іншої стіни нефу вона зупинилась, обернулась і немічно зітхнула:
— Там... хтось є?
Кіті, сховавшись за колоною, мовчала.
— Будь ласка... воно скоро знайде мене!
Застукотів ціпок. Стукіт поволі наближався до неї.
Кіті прикусила губу. Зараз вона вискочить, увімкне ліхтарик, погляне — і втече. Проте страх не давав їй ворушитись: ноги й руки заніміли.
Стук, стук... Аж тут вона почула, як ціпок упав і покотився кам’яною підлогою, а потім — глухий удар від падіння тіла.
Кіті прийняла рішення. Затиснувши ліхтарик у зубах, вона дістала з кишені штанів маленьку срібну підвіску бабусі Гірнек, холодну й важку. Тоді знову взяла ліхтарик рукою, увімкнула його — і виступила з-за колони.
Просто перед нею, безжурно притулившись до колони і впершись рукою в бік, стояв кістяк. Золота його маска блищала в промінні ліхтарика.
— Сюрприз! — вигукнув він і кинувся на неї.
Кіті з криком відсахнулась, випустила ліхтарик і виставила підвіску назустріч темряві, що насувалася. Свиснув вітер, затріскотіли кістки, долинув хрипкий зойк:
— Ой! Так нечесно!
Постать зупинилася на півдороги. Кіті вперше розгледіла її очі: дві червоні вогненні цятки, в яких зараз спалахнула прикрість.
Кіті позадкувала, держачи й далі перед собою срібну підвіску. Очі кралися навздогін, крутячись туди-сюди, коли вона ворушила підвіскою.
— Кинь це негайно, дівчатко! — роздратовано говорив кістяк. — Воно пече мене! Мабуть, надійна річ: така маленька — і така потужна!
— Назад! — вигукнула Кіті. Двері до аркади були десь позаду неї.
— Я не можу цього зробити! Розумієш, у мене наказ! До речі, навіть два! По-перше, і насамперед, охороняти Ґлед-стонове майно. Ану, перевірмо... Чудово, Гонорію! Тут усе гаразд. А по-друге, знищити всіх, хто вдереться до могили. Які тут у нас успіхи? Десять із дванадцяти? Непогано, але ще не бездоганно. I
Кістяк раптово майнув уперед. Кіті відчула помах кощавих пальців у темряві. Вона скрикнула, відсахнулась і підняла підвіску. Полетіли зелені іскри, пролунав звірячий крик:
— Ой! Хай тобі дідько! Кинь це!
— Тепер я не можу цього зробити, — відповіла Кіті. Вона відчула за спиною холодний вітерець, позадкувала ще на два кроки — й мало не налетіла на відчинені двері. Обігнувши їх, вона спустилась на одну сходинку — і опинилась в аркаді.
Кістяк тепер був лише темним силуетом на дверях. Він погрозив кулаком:
— Треба було принести тобі меча, Кіті! Я навіть думаю, чи не піти по нього...
Аж тут він заціпенів і схилив набік голову. Щось привернуло його увагу.
Кіті поволі, але впевнено задкувала аркадою.
— Зорі... Я й забув про них...
Постать на дверях раптом підскочила й стала на підвіконня, дивлячись на небо.
— Скільки їх... Які вони блакитні та яскраві... наче перлини...
Хоч Кіті була тепер у дальньому кутку аркади — за кілька метрів від кістяка — й відступала дедалі хутчіше, їй було чути, як він вдихає свіже повітря й щось бурмоче собі під ніс, раз по раз радісно скрикуючи. Здавалось, він зовсім забув про її існування.
— Ні каміння... ні черви... як тут чудово! Ні цвілі, ні порохнявої могильної тиші... нічогісінько! Скільки зірок... і скільки простору..
Кіті завернула за ріг — і щодуху помчала до виходу.
Натаніелів лімузин промчав південними передмістями Лондона — промисловими районами, забудованими цегляними спорудами та алхімічними заводами, де над будинками вічно висів червонястий смоґ, що лиховісно відсвічував у променях надвечірнього сонця. Задля швидкості й зручності шосе, яким чарівники їздили з аеропорту до центру, було піднято на естакаду, що проходила над лабіринтом брудної глухомані. їздили нею мало, а довкола тяглися суцільні дахи, тож вряди-годи здавалося, ніби автомобіль самотньо пливе серед цеглясто-червоних хвиль. Натаніель неуважно оглядав це море дахів, занурившись у власні думи.
Водій був мовчазний, як і всі водії поважних осіб, і, попри всі Натаніелеві зусилля, жодних подробиць про вчорашню катастрофу не розповідав.
