Око ґолема полностью

— Тоді, — нещадно й невблаганно сказала панна Вайтвел, — усе це мені байдуже. І ви — так само. Лондон стоїть догори дном, Мендрейку, і йому потрібен цап-відбувайло. Я більше не матиму з вами справ, і пан Теллоу, якщо в нього залишилась хоч крапля розуму, також.

Обернувшись на закаблуках, вона подалася до свого крісла. Теллоу вирушив за нею, глузливо посміхнувшись Натаніелеві через плече. Трохи повагавшись, хлопець стенув плечима й підійшов до спостережної кулі. Напівафрит, що пересилав зображення, намагався підібратися ближче до фігурки, яка стрибала по дахах. Зображення збільшилось: Натаніель встиг побачити чорний костюм, сиве волосся, золоте обличчя... А потім з фігурки зі швидкістю думки вилетіла зелена блискавка. Смарагдовий спалах — і куля згасла.

Пан Деверо зітхнув:

— Це вже третій. Скоро в нас їх не залишиться. Що ж, які будуть побажання чи доповіді?

Пан Мортенсен, міністр оборони, підвівся й відкинув назад пасмо спітнілого волосся, що впало йому на чоло.

— Сер, проти цього демона треба щось негайно застосувати. Якщо ми не почнемо діяти, Ґледстонове ім’я затопчуть у багнюку! Хіба він — не найславетніший наш проводир? Той, кому ми завдячуємо нашим процвітанням, нашою владою, нашою вірою в себе? І що ж тепер? Невже цей кровожерливий лантух кісток, який гарцює нашою столицею й сіє безладдя, — той самий Ґледстон? Простолюд напевно так і вирішить, ви ж знаєте. І наші вороги за кордоном — так само. Я сказав би...

Утрутився Мармадьюк Фрай, міністр закордонних справ:

— Ми вже маємо кілька випадків масової паніки. Навіть Дювалеві вовкодави не змогли цьому запобігти.

Він позирнув у бік начальника поліції: той лише сердито крекнув.

— Ця істота, мабуть, не при своєму розумі, — додала панна Малбінді, міністр інформації. — І це робить ситуацію ще дражливішою. Рештки нашого Засновника скачуть по дахах, вилазять на флагштоки, танцюють серед Вайтголлу і, якщо вірити нашим джерелам, раз по раз катаються на візку рибним ринком у Кембервеллі. До того ж ця тварюка постійно вбиває людей, цілком випадкових. Вона полює за юнаками й дівчатами — здебільшого з простолюду, але загинуло також кілька поважних осіб. Вона каже, що шукає «двох останніх». Що це означає — нам невідомо.

— Вочевидь, останніх двох грабіжників, яким пощастило вижити, — зауважив пан Фрай. — Це досить-таки очевидно. Один з них забрав із собою посох. Проте найголовніша наша проблема в тому, що простолюд знає, чиє тіло він бачить.

Збоку долинув крижаний голос Джесіки Вайтвел:

— Дозвольте з’ясувати точніше. Це справді Ґледстонові кістки? Це не примара?

Панна Малбінді підняла тоненькі брови:

— Ні, це саме його кістки. Ми оглянули могилу—саркофаг порожній. Тіл там чимало — повірте мені, але нашого Засновника серед них немає.

— Дивна річ, авжеж? — уперше обізвався пан Мейкпіс. — Вартовий африт вселив свою сутність у кістки. Чому? Хто знає?

— Чому — не має значення, — повчальним тоном відповів пан Деверо, постукуючи кулаком по долоні. — Наше найперше завдання — позбутися його. Існування цього африта ганьбить нашу державу. Я вимагаю, щоб його знищили, а кістки поховали. Віднині кожен зі старших міністрів повинен скерувати на це свого демона. Повторюю — кожен! Що ж до помічників міністрів, то вони, на жаль, досі не добилися жодного успіху. Врешті-решт, це все ж таки Ґледстон! Істота вельми могутня! А тим часом треба розібратися ще й з посохом...

— Так, — підхопив пан Фрай. — З огляду на майбутнє, це навіть важливіше. Попереду в нас війна з Америкою...

— Не можна дозволити, щоб він потрапив до ворожих рук! Якщо ним заволодіють чехи...

Запанувала коротка тиша.

— Пробачте! — досі Натаніель слухав усіх промовців з мовчазною шанобою, та врешті зневіра взяла гору. — Ви маєте на увазі Посох Могуття, що належав Ґледстонові? Той самий, за допомогою якого він зруйнував Прагу?

Пан Деверо холодно поглянув на хлопця:

— Я радий, Мендрейку, що ви нарешті зробили ласку приєднатися до нас. Так, це той самий посох.

— Якщо ми зуміємо опанувати його закляття, то зможемо використовувати його силу для нових кампаній?

— Або ми, або наші вороги. Невідомо, в кого він зараз.

— Ви певні? — перепитала Гелен Малбінді. — Отой кістяк... чи африт... чи що воно там таке... може, посох досі в нього?

— Ні. В нього на спині торбина: ми підозрюємо, що там більша частина Ґледстонових скарбів. Проте сам посох пропав. Він, напевно, в одного з грабіжників.

— Я наказав перекрити всі порти та аеропорти, — мовив пан Мортенсен. —Узбережжя патрулюють кулі-пшигуни.

— Пробачте, — ще раз утрутився Натаніель. — Якщо посох аж донині зберігався в абатстві, чому ми самі не користувались ним?

Дехто з чарівників засовався в кріслах. Пан Дюваль блиснув очима:

— Тут у нас, здається, урядова нарада, а не дитячий садок! Руперте, я радив би вам прибрати звідси це підмінча!