— Не турбуйтеся. Я вже бачив...
Натаніель просто-таки видер папір з рук Феннел, втупився в нього, моргнув — і втупився знову. Є! Той самий список, але з однією-єдиною відмінністю: «Енн
Уже багато місяців Натаніель, полюючи за Кіті, переглядав офіційні папери й нічогісінько не знаходив. Тільки тепер він зрозумів, що увесь цей час шукав не те ім’я.
— Пане Мендрейку, з вами все гаразд? — подивилася на нього з тривогою Феннел.
Усе стало на свої місця.
— Так, так. Усе гаразд. Просто... — він усміхнувся дівчині, поправляючи манжету. — Просто мені сяйнула одна цікава думка.
То був найбільший зведений виклик духів, у якому мені довелося брати участь від часів величі Праги. Сорок джинів майже водночас втілились у просторому залі, побудованому саме для цієї потреби в надрах Вайтголлу. Як і завжди в таких випадках, не обійшлося без плутанини, попри всі зусилля чарівників. Вони всі стояли рядочком у гарненьких однакових пентаклях, убрані в однакові темні костюми, й тихенько бурмотіли свої закляття, поки секретарі записували їхні імена, сидячи за столиками віддалік. Що ж до нас, джинів, то ми менше турбувалися про офіційну одноманітність: ми прибули в сорока різних подобах, виявляючи свою індивідуальність кожен по-своєму — за допомогою рогів, хвостів, переливчастих гребенів, шпичаків, щупалець; усіх можливих кольорів та відтінків — від обсидіаново-чорного до лимонно-жовтого; різноманітних вигуків, гарчання й щебетання, що зробили б честь будь-якому звіринцю; чудового набору найбридкіших запахів, серед яких переважав сірчаний. Я, просто з нудьги, прибрав свою улюблену колись подобу — крилатого змія, вкритого сріблястим пір’ям, яке над головою здіймалось віялом[56]. Праворуч від мене з’явилося щось на зразок птаха на довжелезних ногах, ліворуч — чудернацька хмара смердючого синьо-зеленого диму. Далі я побачив грифона, що плазував перед хазяїном, а за ним — радше приголомшливу, ніж страхітливу, присадкувату й нерухому табуретку. Всі ми дивилися на своїх господарів, чекаючи їхніх наказів.
Хлопець майже не звернув на мене уваги: він був надто заклопотаний своїми нотатками.
— Кхе! — чемно кахикнув сріблястий пернатий змій. — Кхе-кхам!
Знову жодної відповіді. Оце так нечема! Спочатку викликати джина, а потім удавати, ніби так і треба! Я кахикнув гучніше:
— Кха-таніелю!
Оце вже подіяло. Він підняв голову й поспіхом озирнувся.
— Замовкни! — прошепотів він. — Тебе хто завгодно може підслухати!
— Що це тут коїться? — поцікавився я. — Я думав, що це все — наша з тобою приватна справа. Аж тут позліталися люди й біси звідусіль!
— Термінова справа. Вирвався на волю оскаженілий демон. Його треба знищити.
— Ну, якщо ви розпустите всю цю юрбу, він буде вже не єдиним божевільним у Лондоні! — я показав язиком ліворуч. — Поглянь хоча б на отого, скраю. Він обернувся на табуретку! Химерний хлопчина... але щось мені в ньому подобається.
— Це і є табуретка! В тому пентаклі нікого немає... А тепер слухай. Справа термінова. Спротив удерся до могили Ґледстона й випустив на волю сторожа його скарбів. Зараз він вештається Лондоном і руйнує все, що бачить. Ти його впізнаєш за цвілими кістками й запахом гнилизни. Прем’єр-міністр хоче, щоб його не стало. Ось чому він зібрав усіх цих джинів.
— Здається, так. Могутній і зухвалий. Востаннє, коли його бачили, він крутив Ґледстоновим тазом на параді кінної гвардії. Але послухай: мені треба дещо іще. Якщо ти знайдеш цього де... африта, спробуй випитати в нього будь-які відомості щодо Спротиву. Особливо щодо дівчини на ім’я Кіті. Я думаю, що саме вона могла втекти з коштовним посохом. Можливо, ця істота зуміє описати її.
— Кіті...
Змій замислено помахав туди-сюди язиком. Дівча зі Спротиву, що мало це ім’я, вже траплялося нам на дорозі. Якщо я добре пам’ятаю, то була шибайголова в мішкуватих штанях... Здається, за останні два роки її вдача не виправилась[58]. Аж тут я пригадав ще одну подробицю:
— Це не та, що поцупила в тебе магічне дзеркало?
Він скривився, мов бульдог, що сів на будяк:
— Можливо.
— А тепер, виходить, вона хапонула Ґледстонів посох... Росте дівчатко!
— Дзеркало теж було непогане...
— Так, тільки з його допомогою ти не руйнував великих імперій. А цей посох — нівроку потужна штучка... То він увесь цей час лежав собі в Ґледстоновій могилі?
— Нібито так.
Хлопчина боязко озирнувся, але поряд усі чарівники заклопотано віддавали накази своїм рабам, перекрикуючи гамір, що панував у залі. Він по-змовницьки нахилився вперед.
— Сміх, та й годі! — прошепотів він. — Увесь цей час вони боялися відкрити могилу. А тепер якась купка простолюдинів пошила в дурні увесь наш уряд. Але я збираюся знайти це дівчисько і все виправити.
Я стенув пернатими плечима:
— Ти міг би просто сказати цьому дівчиськові «на все добре» і облишити його.
— Щоб вона продала цей посох тому, хто більше запропонує? Не сміши мене!
