Око ґолема полностью

— Твоя правда, не дуже часто... Пам'ятаю, було таке колись в Александрії. Там молодий учень...

— Цей бовдур, напевно, помилився в кінцевій частині закляття.

— А може, в книзі помилка? Бачили — він читав прямісінько по книзі? Сказав "exciteris" перед "stringaris". Я сам чув!

— Та невже? Це помилка на рівні новачка!

— Отож-бо. З тим учнем в Александрії сталося так само: він дочекався, поки піде наставник, а тоді... Ні, просто-таки не віриться!..

— Бартімеусе! Корися мені!

Хлопчина рішуче повернувся до свого пентакля; пальто майоріло в нього за спиною. Інші чарівники по всьому залу робили те саме: їх раптом спіткав напад суворої працьовитості. Я й мої товариші по нещастю знехотя обернулися до господарів.

— Бартімеусе! — повторив хлопець трохи непевним голосом. — Роби те, що я тобі тепер звелю: вирушай у світ і знайди непокірного африта. Велю тобі повернутися до мене тільки тоді, коли його буде знищено.

— Зачекай-но!

Пернатий змій вирячився на нього з насмішкуватим подивом. Ач, який поважний зробився цей парубчак: «корися», «велю»! Це свідчило про те, що він неабияк засмучений.

— Чого це ти? — спитав я. — Знайшов чим перейматись! Тобі ж цей чолов’яга ніби не подобався.

Він почервонів:

— Замовкни! Більше ні слова! Я — твій хазяїн, хоч ти щоразу про це забуваєш. Виконуй мою волю!

Ось тобі й довірчі стосунки! Знову він заходився репетувати й тупати ніжкою. Дивна річ: що може зробити з людиною невеличке потрясіння!

Коли мій господар у злому гуморі, розмовляти з ним даремно. Отож пернатий змій повернувся до нього спиною, згорнувся клубком — і, разом зі своїми товаришами по нещастю, зник із залу.

Того вечора над лондонськими дахами чинився справжній шарварок. Окрім чотирьох десятків найпотужніших, таких, як я, джинів, що покинули зал у Вайтголлі й порозлітались туди-сюди по всіх сторонах світу, в повітрі юрмилися біси й фоліота різних ступенів недолугості. Не було, напевно, жодної вежі чи конторського будинку, на вершку якого не причаїлися б зо двоє-троє духів.

Унизу марширували батальйони нічної поліції, дещо неохоче прочісуючи вулиці в пошуках бунтівного африта. Одне слово, столицю переповнювали найрізноманітніші державні службовці. Дивна річ, що африта не розшукали вже за перші кілька секунд.

Деякий час я блукав собі центром Лондона в подобі химери, без будь-якого певного плану дій. Як і завжди в такому разі, моя схильність уникати небезпеки боролася з прагненням якнайшвидше виконати завдання й звільнитися. Лихо в тім, що африти — тварюки підступні: вбивати їх вельми нелегко.

Врешті, оскільки на думку нічого кращого не спало, я перелетів на бридкий сучасний хмарочос — споруду з бетону й скла в улюбленому стилі чарівників, — щоб побалакати з тамтешньою вартою.

Химера приземлилася з грацією балерини.

— Агов, ви, двоє! Тут кістяк не пробігав? Ану, кажіть!

Більш-менш чемно, оскільки це були двоє синіх бісенят: із ними по-іншому й не можна.

— Так точно! — негайно відповів перший біс.

Я чекав продовження. Біс козирнув мені і знову заходився чистити свого хвоста. Химера втомлено зітхнула й промовисто кахикнула:

— Ну, й коли ви його бачили? Куди він побіг?

Другий біс облишив вивчати свої пальці на ногах:

— Години зо дві тому. Куди він побіг — не знаємо. Ми саме ховалися. Він, бач, скажений.

— Тобто як — скажений?

Біс замислився:

— Ну.. ви, тобто вищі духи, всі досить-таки бридкі, та здебільшого передбачувані. А цей... говорить усілякі дивні речі. То він усім задоволений, а вже за мить... погляньте, що він зробив з Гібетом!

— А що з ним таке? Він живий і здоровий!

— Це ж не Гібет, а Тібет. Тібета він не спіймав. І мене теж. Сказав, що спіймає наступного разу.

— Наступного разу?

— Еге ж, він тут разів уже з п’ять пробігав. Щоразу читає нам оті набридливі моралі, а потім жере одного з нас. Уже п’ятьох отак пожер — тільки ми двоє й залишилися. Ба й справді: поєднання страху з нудотою — це все-таки занадто. Як по-вашому, цей ніготь вріс?

— Не можу сказати напевно. Коли цей кістяк повинен вернутися?

— Хвилин через десять, якщо він не змінить свій графік...

— Дякую! Нарешті хоч щось певне. Чекатиму його тут.

Химера скулилася, всохла й перетворилася на синього біса, трохи менш потворного за двох інших. Я відійшов убік — так, щоб мені не заважав вітер, — і вмостився, підібгавши ноги, на карнизі, звідки видно було майже цілий Лондон. Можливо, якийсь інший джин спіймає цього африта до того, як він повернеться сюди. А як не спіймає, то доведеться щось вигадувати мені. Чому він отак кружляє містом — спробуй відгадай: може, довголітня сторожа в могилі позбавила його здорового глузду. Будь-що тут знайдеться кому мене підтримати: я бачив кількох джинів у повітрі за одну-дві вулиці звідси.