Мій хазяїн нахилився ще ближче:
— Гадаю, що я зможу розшукати її. А коли розшукаю... Я багато читав про цей посох. То правда, що він досить потужний, але його закляття надзвичайно просте. Щоб орудувати ним, треба бути досвідченим чарівником... та хтозна, на що він здатен у надійних руках?
Він нетерпляче випростався:
— Скільки можна баритись? Пора вже віддавати загальний наказ вирушати на пошуки. Я зараз маю нагальніші справи!
— Всі чекають, поки ота кульбаба в кутку скінчить своє закляття.
— Хто? Теллоу?! Що там іще задумав цей бовдур? Чому він досі не викликав свою зелену мавпу?
— Судячи з кількості приготовлених пахощів і з товщини його книги, він замірявся на когось потужнішого.
Хлопчина пирхнув:
— Мабуть, хоче вразити всіх високим рівнем демона, якого він викличе... Це — за його звичаєм! Він ладен на все, аби зберегти ласку Вайтвел!
— Агов, обережно! — крилатий змій позадкував.
— Що сталося?
— Поглянь на себе. Ти щойно так бридко посміхнувся... Просто жах.
— Не мели дурниць. Здоровенна змія, а туди ж... Теллоу просто в’ївся мені в печінки, й квит, — він вилаявся. — І він, і решта. Я тепер нікому з них не вірю. До речі...
Він знову подався вперед. Змій схилив свою величну голову, щоб краще чути.
— Зараз мені більше, ніж будь-коли, потрібен твій захист. Ти ж чув, що говорив отой найманець. Хтось із британського уряду попередив його, що ми вирушаємо до Праги.
Пернатий змій кивнув:
— Я радий, що ти помітив це. Мені це давно вже стало ясно. До речі, ти вже звільнив отих чеських шпигунів?
Хлопець насупився:
— Послухай! Я просто не мав такої змоги! У мене зараз сила-силенна нагальніших справ. Якесь велике цабе керує оком ґолема і влаштовує тут розгардіяш. Вони можуть спробувати заткнути мені рота.
— Хто знав, що ти вирушаєш до Праги? Вайтвел? Теллоу?
— Так, і ще заступник міністра закордонних справ. І, можливо, Дюваль.
— Отой кудлатий начальник поліції? Але ж він пішов з наради ще до того, як...
— Пам’ятаю. Але його учениця, Джейн Фаррар, могла якимось чином витягти з мене ці відомості...
Цікаво, чи тут таке світло, чи цей хлопчисько справді трохи почервонів?
— Витягти? І яким, цікаво, чином?
Він потупився:
— Вона застосувала Чари...
Аж тут, на моє розчарування, цю цікаву історію перервала несподівана, а для чарівників — ще й прикра пригода. Присадкуватий жовтолиций Теллоу, що стояв у пентаклі скраю середнього ряду, нарешті завершив своє довге й складне закляття і, змахнувши рукавами в смужечку, опустив свою магічну книгу. Минуло кілька секунд: засапаний чарівник чекав, коли буде почуто його виклик. Зненацька посередині другого пентакля заклубочився стовп чорного диму, в серці якого раз по раз спалахували маленькі жовті гіллясті блискавки: штучка не нова, та загалом по-своєму непогана[59].
Чарівник вибалушив очі, передчуваючи лихо, — і, як урешті виявилось, недарма. Дим згустився в дужу чорну постать — заввишки зо два метри, з чотирма руками, простертими на всі боки[60]. Джин — чи радше джинія — поволі озирався, шукаючи огріхів у пентаклі.
І, на свій превеликий подив, ця джинія все-таки знайшла один огріх[61].
Чотири руки застигли на мить, ніби вагаючись. Потім цівочка чорного диму потяглась від ніг постаті, обережно обмацуючи межі пентакля. їй вистачило двох порухів, щоб відшукати крихітну дірочку в бар’єрі закляття. Вперед, через отвір, вилетіло щупальце, щоб протиснутись у дірочку і знову розростися по той бік бар’єра. Дим струменів дедалі швидше: він ріс, набрякав — і врешті щупальце, набувши велетенських розмірів, завзято шарпонулося в бік другого пентакля, де стояв заціпенілий зі страху чарівник. Гілочки розмарину та горобини, розкладені вздовж країв кола, порозліталися на всі боки, ніби за вітром. Дим розплився біля його черевиків і огорнув йому ноги густим, непроглядним стовпом. Чарівник нарешті пробурмотів щось невиразне, та нічого вдіяти до ладу не встиг: постать у першому пентаклі вже зникла — її сутність прослизнула крізь дірочку й тепер охопила свою здобич. Менше ніж за п’ять секунд чарівник — із його смугастим костюмчиком і всім іншим — зник у хмарі диму. В горішній частині хмари переможно сяйнуло кілька блискавок, а потім стовп запався в підлогу, забравши з собою й чарівника.
За мить обидва пентаклі були порожні, якщо не рахувати промовистої чорної плями на місці, де щойно стояв чарівник, і обгорілої книги, що лежала поруч.
У залі запанувала мертвотна мовчанка. Чарівники стояли приголомшені, їхні секретарі не тямили себе з жаху.
А потім усі разом загомоніли. Ті чарівники, що вже встигли скорити своїх рабів — зокрема й мій господар, — вийшли з пентаклів і здивовано з'юрмилися навколо чорної плями, щось бурмочучи один одному. А ми — вищі істоти — радо й весело заходились обговорювати пригоду. Я теж обмінявся кількома зауваженнями з синьо-зеленою хмарою й цибатим птахом:
— Я сказав би, зі смаком!
— Авжеж, такі нагоди трапляються не дуже часто!
