Аж тут мій чудовий задум зруйнували птах і орангутан, у якого тепер росли помаранчеві крила. Вони злетіли з неба просто перед очима в кістяка. Кожен ударив його магічною атакою — Вибухом і Пекельним Закляттям, якщо сказати точніше. Подвійний удар відкинув кістяка від провалля. Із своєю звичною спритністю я змінив свій план атаки і приєднався до нападників, обравши задля різноманіття Судоми. Мерехтливі чорнильні стрічки огорнули кістяк, намагаючись розбити його на шматки, але марно. Кістяк щось промовив, тупнув ногою — рештки всіх трьох заклять посипалися з нього, скрутилися й щезли.
Птах, орангутан і химера трохи позадкували. Ми зрозуміли, що зараз буде халепа.
Ґледстонів череп, рипнувши, крутнувся в мій бік:
— Як ти гадаєш, чому мій хазяїн саме мені надав честь оселитись у його кістках? Бо я — Гонорій, африт дев’ятого рівня, стійкий до магії простих джинів. А тепер — облиште мене!
З пальців кістяка вирвалися зелені силові дуги. Химера стрибнула з даху, щоб її не зачепило, тоді як птах і орангутан, мов камені, попадали з неба вниз.
Кістяк ураз перескочив на нижчий дах і вистрибом подався собі геть. Троє джинів ненадовго зависли в повітрі, щоб порадитися.
— Щось не до вподоби мені ці ігри, — зауважив орангутан.
— Мені теж, — підхопив птах. — Чули? Він стійкий до магії! Пам’ятаю, колись у стародавньому Сіамі був один королівський африт...
— Йому боляче від срібла, — заперечила химера. — Він сам мені казав.
— Нам також боляче, — відповів орангутан. — Мені від цього срібла аж шерсть вилазить!
— Ну, ми ж не повинні його торкатися! Еге ж? Ходімо!
Ми стрімко сіли на людну вулицю внизу. Не обійшлося, щоправда, без невеличкої пригоди: водій вантажівки, побачивши нас, крутонув кермом і вилетів на тротуар. Погано, звичайно, та могло бути й гірше.[70]
Мій товариш сердито зупинився в повітрі:
— Що це з ним таке? Що, він орангутана ніколи не бачив?
— Крилатого — навряд. Може, краще зробитись на першому рівні голубами? Ану, виламайте-но мені три дротини з цих ґратів. Вони ж не залізні? От і гаразд. А тепер треба знайти ювелірну крамницю.
Оглянувши довколишні крамнички, ми відшукали навіть дещо краще: справжню ювелірну майстерню з цілою колекцією старанно підібраних срібних кухлів, глечиків, спортивних кубків і пам’ятних табличок у вітрині. Птах з орангутаном, яким пощастило роздобути три довгі металеві дротини, намагалися не підходити туди близько: аура срібла морозила наші сутності навіть із того боку вулиці. Проте химера баритися вже не могла. Я схопив одну дротину, стиснув зуби й вибив скло[71]. Потім спритно підчепив дротиною великий пивний кухоль і позадкував, не звертаючи уваги на жалібні вигуки, що лунали з крамниці.
— Бачили? — я помахав кухлем перед моїми приголомшеними товаришами. — Ось вам і спис! Тепер нам потрібні ще два.
***
Ми змарнували в польоті двадцять хвилин на те, щоб знову розшукати кістяк. Насправді це було не так важко: ми просто летіли туди, звідки лунали вигуки. Напевно, Гонорій згадав свою давню втіху — страхати людей — і тепер гуляв набережною, гойдаючись на ліхтарях і зненацька виринаючи з-за парапету, чим украй лякав випадкових перехожих. Розвага була досить-таки безневинна, та ми дістали наказ — і тепер мусили діяти.
Кожен з нас мав при собі саморобний спис зі срібною річчю. У птаха на кінці списа хилитався кубок за кидання дротиків, а орангутан, який кілька хвилин даремно намагався припасувати до дротини великий таріль, урешті обмежився кошичком на грінки. Я швиденько дав їм кілька порад щодо тактики, й ми заходились підбиратися до кістяка — на зразок трьох вівчарок, що заганяють барана. Птах летів уздовж набережної з півдня, орангутан заходив з півночі, а я підкрадався з глибини кварталу. Нарешті ми загнали його в глухий кут біля обеліска Клеопатри[72].
Насамперед Гонорій побачив птаха. З його руки вилетіла ще одна блискавка, пройшла між цибатими ногами птаха й перетворила на попіл громадську вбиральню. Тим часом орангутан підлетів упритул до Ґледстона й тицьнув його між лопатками кошичком для грінок. Вибухнув сніп зеленкуватих іскор, війнуло підпаленою матерією. Кістяк високо підскочив і з моторошним криком упав на землю. Він позадкував до бруківки, дивом уникнувши мого пивного кухля.
— A-а! Зрадники!
Наступне Гонорієве закляття свиснуло біля самісінького вуха химери. Та поки він стежив за моєю постаттю, що втікала, птах підібрався ближче й полоскотав його кощаву ногу кубком за кидання дротиків. Коли він стрімко обернувся назустріч новій небезпеці, до роботи знов узявся кошичок на грінки. Так воно й тривало. Хоч як вертівся й крутився кістяк, то одна, то друга срібна річ опинялася в нього за спиною. Невдовзі він, не націлюючись, почав кидати блискавки куди заманеться, та й на силі він підупав — намагався вже не нападати, а відступати. Виючи й сиплючи прокльонами, він задкував набережною, підходячи дедалі ближче до парапету.
