Око ґолема полностью

Ми втрьох обережно стискали наше коло. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут мені здається таким незвичним. Та нарешті зрозумів: я знову брав участь у ловах, тільки цього разу сам був мисливцем, тоді як зазвичай полювали за мною.

Через кілька хвилин ми оточили кістяк біля підніжжя обеліска. Той гарячково крутив туди-сюди черепом; криваві вогники виблискували, шукаючи дороги до відступу.

— Гонорію, — сказав я, — це твоя остання нагода. Ми розуміємо, що тобі випало пережити. Якщо ти не можеш сам покинути ці кістки, то напевно хто-небудь із нинішніх чарівників зуміє звільнити тебе від закляття. Здавайся, і я попрошу свого хазяїна знайти належні чари.

Кістяк зневажливо заскреготів:

— Попросиш хазяїна? Ніби це так легко! Ви що, такі друзяки з ним? Щось мені не віриться. Всі, всі ви коритесь людським примхам — тільки я вільний!

— Ти ув’язнений у смердючому лантусі з кістками, — заперечив я. — Поглянь на себе! Ти ж не можеш навіть перетворитись на птаха чи рибу, щоб утекти.

— Мені краще, ніж тобі! — зіпнув кістяк. — Скільки вже років ви на них гаруєте? Міняй собі подобу скільки хочеш: ти все одно — раб, і всі ви — раби в кайданах, перед вічним страхом покарання! Дивіться: я — біс, я — дияволі І що кому до того?

— Я, до речі, химера, — пробурмотів я. Щоправда, не дуже гучно: загалом він мав рацію.

— Якби ти мав хоч найменшу змогу, то разом зі мною гуляв би Лондоном, де заманеться, й навчав цих чарівників, що й до чого! Лицеміре! Я кидаю тобі виклик!

Хребці затріщали, торс обернувся, білі кістки потяглись і вхопились за гранітну колону. Кістяк Ґледстона крекнув, підтягся й видряпався на обеліск, чіпляючись за вирізьблені на ньому ієрогліфи.

Ми з товаришами спостерігали за ним.

— Куди це його несе? — запитав птах. Химера стенула плечима.

— Усе одно йому нікуди подітися, — зауважив я. — Він лише відтягує неминучий кінець.

Говорив я роздратовано, бо в Гонорієвих словах було чимало правди — і це зачіпало мене.

— Пора вже з ним закінчувати, — додав я.

Та поки ми злетіли нагору, піднявши списи, на яких похмуро блищали в сутінках срібні цяцьки, кістяк уже дістався до вершка стародавнього обеліска. Опинившись на його вістрі, він якимось чином піднявся на ноги і простер руки до неба, обернувшись лицем до заходу й до надвечірнього сонця. Останні сонячні промені осявали довге сиве волосся й вигравали на блискучих шишках черепа. Потім він мовчки зігнув ноги — й ластівкою полетів у річку.

Орангутан кинув навздогін свого списа, та в цьому насправді вже не було потреби.

Вода в Темзі стояла досить високо — була саме пора вечірнього припливу. Кістяк упав у річку далеко від берега й вмить пішов на дно. Він виринув ще раз — набагато нижче за водою; з очних ямок струменіла вода, щелепа ворушилась, кощаві руки безпорадно вимахували. Та все це так само відбувалося мовчки. А потім він зник.

Може, його понесло в море, а може, затягло в мул на дні Темзи, — ми з берега того не бачили. Головне, що африта Гонорія, мешканця Ґледстонових кісток, більше ніхто не бачив.

Кіті не плакала.

Якщо роки участі в Спротиві чогось і навчили її, то це стримувати свої почуття. Плакати зараз не було сенсу. Катастрофа була така руйнівна й велика, що звичайна людська реакція здавалася тут недоречною. Ні під час шаленої втечі з абатства, ні відразу після неї, коли Кіті нарешті зупинилася на безлюдній площі за милю звідти, їй не спало на думку проникнутися жалощами до самої себе.

Страх підганяв її вперед: дівчині не вірилося, що їй пощастило врятуватись від демона. На кожному розі, згідно з правилами Спротиву, вона зупинялась і чекала з півхвилини, а потім озиралася в той бік, звідки прийшла. Щоразу жодних ознак гонитви вона не помічала: тільки сонні будинки, слабке світло ліхтарів і мовчазні алеї. Здавалося, місту було байдуже до самого існування Кіті. З неба дивилися холодні зорі й блідолиций місяць. Довкола в темряві не було нікогісінько — навіть куль-шпигунів.

Ноги дівчини ледь чутно ступали бруківкою. Вона бігла підтюпцем, намагаючись не виходити із затінку.

Довкола панувала тиша — хіба що один раз сусідньою вулицею проїхала машина, десь далеко ревнула сирена, десь у будинку на горішньому поверсі тоненько заплакала дитина.

В лівій руці Кіті досі стискала посох.

Спочатку вона ненадовго сховалась у занедбаному підвалі серед житлового кварталу—звідти ще видно було вежі абатства, — й ледве не залишила посох там, під купою сміття. Проте, хоч користі з нього майже не було — адже невідомий добродійник казав, що ця річ спроможна тільки відганяти комах, — то було єдине, що Кіті вдалося винести з усього цього страхіття. Тому покинути посох вона тепер не могла.

У підвалі вона кілька хвилин перепочила, однак засинати було небезпечно. Кіті розуміла: вже на світанку увесь центр Лондона заповнить поліція, тож залишатися тут — означає загинути. До того ж Кіті боялася заплющити очі — її лякали можливі кошмари.